Розділ 4

В автобусі спекотно. Зараз лише ранок, а дихати вже немає чим. Я сиджу біля вікна і дивлюся на поля, що зеленіють вдалечині.

Біля мене хтось присідає, але я не реагую, поки цей хтось не шарпає мене за блузку. Повертаю голову і бачу Яну, мою односельчанку і колишню однокласницю.

-        Привіт, Поліно. Сто років тебе не бачила, - посміхається щиро. Ми з нею в школі непогано товаришували. - Де пропадаєш? Денис гулянки влаштовує, а тебе не видно.

-        Що це він так зачастив? - цікавлюсь. Не поспішаю розповідати про свої справи. - Невже фінансування поновили?

-        Так, - підтверджує і закочує очі. - Батьки вислали з Італії гарненьку суму, ось він взявся за старе.

-        Так на довго їх не вистачить. Єдиний син бовдур їм дорого обходиться.

Яна боязко оглядається, чи не чує хтось з наших. Та мені байдуже, нехай слухають. Я своєї думки про Дениса ніколи не приховувала. Він старший від мене на п'ять років, а ще ніде не працював, та й не збирається по його розмовах. Раніше часто ходила на його вечірки, та з часом набридло.

-        То звідки їдеш в неділю зранку? Десь гостювала?

Яна впивається в мене зацікавленим поглядом, а я дивуюсь, що вона досі не знає. Я думала, Саша вже всім розповів. Напевно помилилась.

-        Роботу знайшла в місті, працюю. Ось їду додому провідати маму.

-        Нічого собі, це ж чудово. А що робити в нашій Соснівці? І де влаштувалась?

Говорити не дуже хочу, та розумію, що рано чи пізно вона все одно дізнається.

-        Працюю в Малиновської Ніни, допомагаю в побутових речах.

-        Та невже? Пощастило, - округлює очі. - Тебе тітка Ліда влаштувала?

Всі в селі знають, де працює тітка Ліда і вважають це досить хорошою роботою, бо жінка завжди вихваляє хазяйку і тішиться гарною зарплатнею.

-        Можна і так сказати, - туманно відповідаю.

-        А Владислава ти зустрічала?

Ну ось, так і знала, що Яна це запитає.

-        Так, мимохідь бачились.

-        І як він? Що казав? – блискає очима.

-        Яно, що мені до нього, - дратуюсь. - Ми просто познайомились і все. Ніяких розмов.

Автобус зупиняється на краю села і я відводжу погляд на дорогу. Наступна зупинка моя.  Дуже не хочу говорити про Влада, та Яна чекає подробиць, вона згорає з цікавості. Я це знаю.

-        Але ж ти тоді розповідала, - не зрозумівши хмуриться.

-        Забудь, - занадто різко перебиваю її, на нас навіть оглядається жіночка з переднього сидіння. - Те, що я говорила вже в минулому. Вважай, що це мені приснилось.

-        Як хочеш, - ніяковіє, напевно розуміє, що я зараз почуваюсь не найкраще. А те, що Влад мене не пам'ятає трохи таки пригнічує.

Хвилину ми їдемо мовчки, а коли автобус починає гальмувати піднімаюсь з місця. Яна втискається в сидіння, пропускаючи мене.

-        Поліно, - гукає, коли я вже збираюсь йти. - Сьогодні наші збираються ввечері біля джерела. Приходь, якщо хочеш.

Чую в її голосі невпевненість, але я посміхаюсь і киваю. Не знаю, чи піду, тому нічого не говорю.

Джерело знаходиться за селом, між лісопосадкою і скалою, з котрої колись добували каміння. Це природний шлейф струмочків джерельної води, що пробивається з землі і стікає в одну невелику річечку. Там улюблене місце молоді.

Виходжу на зупинці і поспішаю додому.

Маму застаю в саду, вона сидить між корчами полуниці і вибирає спілі ягоди. Поруч з нею стоїть наполовину повне відро. Вона мене зустрічає радісно зі сльозами на очах, таке відчуття, наче ми не бачились місяць, а не декілька днів.

Я допомагаю їй з полуницею і ми йдемо на кухню.

-        Ти досить вчасно, треба її перебрати і помити, - говорить мама. - Зараз будемо варити компот.

-        Чудово, свій єдиний вихідний проведу з ягодами, - посміхаюсь. - Треба буде взяти трішки Ніні Василівні. Їй вітаміни корисні.

Посмішка згасає на маминому обличчі. Не розумію її реакції, вона говорить про все, але тільки не про мою роботу. Цю тему уникає навмисно.

-        Я забула, в нас кришки закінчились, - несподівано охає. - Зараз збігаю в магазин куплю. А ти починай обривати хвостики.

Мама зникає за дверима, а я берусь за роботу.

Через декілька хвилин чую, як відчиняються позаду двері. Дивуюсь, невже мама так швидко повернулась? Може щось забула? Та раптом міцні чоловічі руки обвивають мою талію і притискають до пружного тіла. Я кричу з переляку і випускаю ягоду з рук, коли мене майже відривають від підлоги.

-        Тихо, це ж я, - чую заспокійливий голос Саші прямо біля вуха.

-        Ти що взагалі здурів? Налякав мене до смерті, - серджусь на нього і штовхаю ліктем у живіт. - Відпусти.

Саша охає, але мене не відпускає. Він так і продовжує стояти позаду мене, тулиться.

-        І не подумаю, я скучив за своєю сусідкою.

Його гарячий подих лоскоче шию і від цього по тілу біжать мурашки. Вперше за весь час, що я знаю Сашка, відчуваю незвичну прихильність з його сторони і це мене лякає. Адже ми завжди просто спілкувались і нічого більшого.

-        Саша, ти мені заважаєш, - говорю серйозно, намагаюсь не звертати уваги на шалений стукіт серця. - Відійди від мене.

Цього разу він слухається, забирає руки і відпускає мене.

Я продовжую перебирати полуницю тремтячими пальцями і боюсь глянути на нього. І що це було? Нащо він це зробив? Не хочу навіть знати.

-        Як справи на роботі? - спокійно говорить, та я чую нотку холоду в його голосі.

Образився.

-        Все добре. Мені подобається, - знизую плечима.

-        Стара тебе не ображає?

-        «Стара» - дуже хороша жінка, - кидаю на нього попереджувальний погляд.

Саша сідає біля столу навпроти мене, бере полуницю, і кладе собі до рота. Він уважно роздивляється мене, наче вперше бачить.

-        Хотів тебе запросити до джерела, всі сьогодні там збираються. Але ти напевно не погодишся.