Розділ 3

-        Моя тура з'їдає твого коня, - із задоволеним виразом обличчя промовляє Ніна Василівна і змітає мого чорного коника з дошки.

-        Ох, як я не побачила? - розчаровано зітхаю. - Ви дуже добре граєте, мені у вас ніколи не виграти.

Ми вже другий час сидимо в оранжереї і граємо в шахи. Ця жінка просто майстер у цій грі. Я завжди думала, що маю досить досвіду, але зараз я ще ні разу не виграла партії.

-        Мене колись мій батько навчив, - гордо промовляє. - А я своєю чергою навчала своїх синів. Тому свій досвід не втрачаю.

Переводжу погляд на велику фотографію на стіні, де відображені троє хлопців у підлітковому віці. Вони обіймаються і посміхаються, всі чорняві і худорляві, дуже схожі між собою. Найвищого я можу впізнати з легкістю, він не сильно змінився за роки, хіба що помужнів і став привабливим чоловіком. З них трьох лише Влада я добре знаю на вигляд.

Ніна Василівна перехоплює мій погляд і посміхається.

-        Не звертай уваги на Влада, - раптом говорить. - Він завжди такий холодний з чужими людьми. Йому треба познайомитись ближче, щоб відкритись.

-        Я ні на що не розраховую, - знизую плечима і дивлюсь на дошку з фігурками. - Він не зобов'язаний зі мною бути милий. Здається йому не подобається, що ви взяли мене на роботу.

-        А це вже не його діло, - її голос стає жорсткіший. - Я взяла того, кого хотіла. І ти можеш працювати в мене надалі, я скасовую випробувальний термін. Ти мені подобаєшся.

Не можу стримати посмішки. Я дуже рада це чути.

-        Дякую вам. Зараз мені дуже потрібна робота. Маму недавно скоротили зі школи і ми залишились без засобу існування.

-        У тебе є брати, сестри? - стурбовано хмуриться.

-        Ні, - качаю головою. - Ми з мамою лише удвох.

-        А батько?

Ця тема трохи не приємна для мене, тому відповідаю не відразу.

-        В мене його ніколи не було. Мама завагітніла, коли була дуже молодою, а хлопець її просто кинув. Не захотів брати на себе відповідальність. Вона тоді була одна на світі і їй було важко. Тому, я зараз хочу їй допомогти. Скільки вона буде все тягнути сама на собі?

-        Розумію тебе, - згідно киває. - І правильно робиш. Влад теж мені постійно допомагає. Він найтурботливіший з-поміж моїх синів. Середущий весь в батька, серйозний і неприступний, а молодший справжній шалапут. Зовсім не серйозний, навіть не знаю, в кого він такий вдався.

Вона сміється щиро і від душі. Видно, що вона сильно любить своїх синів. Це її рідні діти, як може бути інакше?

Ніна Василівна вкладається досить рано, тому я допомагаю їй роздягнутись, лягти в ліжко і вже після восьмої я повністю вільна.

На дворі опускаються сутінки і я з чашкою кави в руці виходжу з будинку і прямую в сад, де між деревами мене чекає гойдалка. Скоро матиму за звичку сидіти вечорами на дворі, пити каву і дихати прохолодним вечірнім повітрям.

Та сьогодні моє місце зайняте. Бачу чоловічий силует ще здалека і зупиняюсь. Вагаюсь, чи підходити до нього, чи розвернутись і піти геть.

Напевно він відчуває мій погляд, бо підносить голову і дивиться прямо на мене.

-        Підходь, не бійся, - говорить Влад і я слухняно роблю крок вперед.

Він посувається на край гойдалки, звільняючи мені місце. На мить завмираю, перш ніж сісти.

-        Я думала, тут нікого нема, - тихо промовляю.

Почуваюсь незручно поруч з ним. Сиджу напружена  і боюсь зайвий раз поворухнутись.

-        Сподобала це місце? - посміхається і я дозволяю собі помилуватись ним. - Я теж люблю часто тут сидіти. Тиша і спокій це те, що іноді нам потрібно.

Влад виглядає засмучений, і я гадаю, що може його хвилювати.

-        Проблеми на роботі? - насмілююсь запитати.

-        Не зовсім, але проблеми є, - хмикає.

Він не розказує, які саме, а я не допитуюсь. Все ж таки це не моє діло. Сидимо деякий час мовчки. Гаряча чашка обпікає пальці, та я продовжую її тримати і не п'ю. Хіба я колись подумала б, що ось так сидітиму з Владом Малиновським на гойдалці? Він здавався для мене загубленою зіркою.

-        Слухай, мені здається, що я десь тебе вже бачив, - раптом говорить і дуже уважно вдивляється мені в обличчя.

Затамовую подих і не знаю, що відповісти. Хіба мої слова можуть щось змінити? Навряд чи. Адже ми з різних світів.

-        Можливо, - відповідаю. - Ось я тебе точно бачила.

Він сміється голосно і щиро.

-        Так, про мене говорять на кожному кроці, - замовкає, задумано дивиться на посіріле небо. - Іноді це так набридає. Хочеться втекти кудись далеко, туди де тебе ніхто не знає.

-        Ти можеш посидіти тут на гойдалці. Лише моя присутність псує всю картину.

-        Не псує. Мені подобається твоя компанія.

В цей момент роблю ковток кави і ледь не давлюсь. Закашлююсь і на очі накочуються сльози. Влад легенько хлопає мене по спині. З неслухняних пальців вислизає чашка і напій виливається на землю. Підскакую на ноги, щоб не облити коліна.

-        Обережно, а то прийдеться мені тебе рятувати, - нервово сміється.

-        Це буде не вперше, - бурмочу і прикушую язик.

-        Що ти маєш на увазі? - зацікавлено хмуриться.

-        Нічого. Будеш каву? Я зараз зроблю.

Щоб більше не продовжувати розмову, йду геть. На кволих ногах поспішаю в будинок. Я не готова так просто розмовляти з Владом. Він занадто сильно мені подобається, щоб поруч з ним бути спокійною і не витворити якоїсь дурниці.

Поки роблю каву, прокручую в голові нашу коротку бесіду. Зараз він наче відноситься до мене спокійніше, ніж зранку. Може змінив свою думку? А може має важливіші проблеми, ніж непрофесійна сільська дівчина поруч з його мамою.

Здригаюсь від стукоту дверей і розвертаюсь. На кухню заходить Влад і підходить до мене.

-        На дворі комарі їдять. Вирішив продовжити наше знайомство в будинку, - відповідає на моє німе запитання.