Розділ 1

Сьогодні я приїхала до Малиновських, щоб влаштуватись на роботу. 

- Я вже біля будинку 69, - говорю по телефону і оглядаю височенну огорожу.

- Заходь на територію і йди до дверей дому. Я тобі відкрию, - чую крізь гучний стукіт пульсу в вухах голос тітки Лідії.

Роблю крок в сторону кованих воріт і дивлюсь на табличку, де написано “Садова 69”. в голові крутиться думка, що саду тут поблизу і близько нема, то чому Садова? Кручуся на місці, відтягую мить. Хвилююсь до поколювання шкіри на пальцях.

-        Я не впевнена. Може вона мене не прийме?

-        Так, Поліно, ніяких відмовок, - дратується Ліда. - Я вже домовилась на рахунок тебе. Ніна Василівна вже тебе чекає. То ж відкидай всю свою невпевненість і заходь на подвір'я, інакше, якщо я вийду до тебе, то затягну силоміць. Ти хочеш цю роботу?

-        Так, звичайно, - з придихом відповідаю. - Але в мене навіть досвіду нема...

-        Для Ніни Василівни головне, щоб хороша дівчина, а робота не складна, справишся. Ми тебе чекаємо.

Я ховаю телефон у сумочку і декілька раз глибоко вдихаю. Все, головне заспокоїтись і бути собою. Навіть якщо відмовлять, то нічого страшного. Буду шукати далі.

Ще якусь мить стою біля воріт, торкаюсь пальцями прохолодного заліза. Ось би мені зараз такою бути, металевою і твердою. Та як завжди, все беру дуже близько до серця.

Поки вагаюсь, бачу, як хвіртка відчиняється і на тротуар виходить молодий чоловік, а саме Малиновський Владислав, місцевий красень-мільйонер і син жінки, до якої я збираюсь влаштуватись на роботу. Не думала, що сьогодні його побачу, а ось він мене зовсім не помічає.

Проходить повз, задуманий і похмурий, лише за декілька кроків від мене. Стою нерухомо і дивлюсь йому в спину. Високий брюнет, у діловому темному костюмі. Всі молоді незаміжні дівчата нашого району сохнуть за ним і я не виняток. Він ще не одружений, хоч має дівчину і в них все серйозно, та мені це не заважає слідкувати за його соціальною сторінкою, де він викладає фото з життя.

Влад підходить до чорної машини і розблоковує її. Відчиняє дверцята з водійської сторони і раптом розвертається та дивиться прямо на мене. Перше що відчуваю, це шок, а потім сильне хвилювання. Наші погляди зустрічаються лише на одну секунду, та цього мені вистачає, щоб ноги затрусились і серце несамовито забилось в грудях.

Влад сідає в машину і їде, скоріш за все через мить забувши про моє існування, а я ще довго буду обдумувати цей момент.

Після зустрічі з Владом, йти на співбесіду до його матері вже не так страшно. Я швидко долаю відстань від воріт до будинку по широкій алейці і тисну на дзвінок дверей. Мені відчиняє тітка Лідія і запрошує увійти. Вона тут працює прибиральницею вже не один рік і знає кожен куточок. Тому вільно веде по просторій світлій залі кудись вглиб будинку.

-        Тут так красиво і дорого, - захоплено промовляю і розглядаю все навколо. - Такий величезний дім. Невже ви встигаєте все прибрати?

-        Зі мною працюють двоє дівчат, - хмикає Ліда і засовує руку в широку кишеню фартуха, дістає звідти ганчірку. - Роботи вистачає, але ми справляємось. Господиня дуже хороша, тому я й тримаюсь цього місця, - вона нахиляється до мене і понижує голос. - А ось Дмитро Петрович, її чоловік, неприємно людина. На щастя, він рідко буває вдома.

Ліда складає ганчірку вдвоє і ковзає нею по багету на стіні, поки ми йдемо широким коридором.

Малиновського Дмитра знають всі, це найбагатша людина в нашому містечку. Говорять, що свій перший мільйон він заробив не чесним шляхом і без криміналу не обійшлось. Я стараюсь про це не думати. Влад зовсім не схожий на свого батька, напевно вдався в матір.

Ми зупиняємось біля дубових дверей. Ліда тихо стукає і відразу відчиняє. Проводить мене у простору яскраву кімнату. Перше, що помічаю, це багато рослин. Вони повсюди і різних розмірів, одні листаті і пишні, інші з кольоровими квітами. У великих і малих горщиках, на підлозі і на столиках, деякі висять на стінах. Напевно, власниця цього будинку дуже полюбляє природу.

-        Ніно Василівно, я привела Поліну, - Ліда веде мене до широкого м'якого крісла, котре розвернуте до вікна.

За широкою спинкою нікого не видно, та коли ми підходимо ближче, бачу маленьку худеньку жіночку. Вона настільки тендітна, що майже розчиняється в кріслі. Її подовгувате обличчя бліде і трохи не симетричне, я знаю цьому причину, тому ніяково відводжу погляд.

-        Дякую, Лідіє, - промовляє жінка досить приємним голосом. - Залиш нас. Я хочу поспілкуватись з дівчиною.

Тітка Ліда киває і перш ніж покинути нас, обнадійливо стискає моє плече.

Залишившись з Ніною Василівною наодинці, знову сильно починаю хвилюватись. Вона розглядає мене великими блискучими очима і ледь помітно посміхається одною стороною губ.

-        Присідай, розкажи про себе, - показує на стілець навпроти неї. Лише зараз помічаю, що її вимова не дуже чітка.

Слухняно вмощуюсь на вказане місце і міцно зціплюю руки в замок.

-        Навіть не знаю, що вам розказати, - тихо промовляю і переводжу подих. - Живу в селі Соснівка, з мамою. В цьому році закінчила наш місцевий технічний коледж, навчалась на бухгалтера. Ось, тепер шукаю роботу.

-        Чому ж не шукаєш за спеціальністю? - цікавиться.

-        Чому ж? Шукала. Ніхто не бере, кажуть замолода, досвіду нема. Та й в нас роботи мало, самі знаєте, - нервово сміюсь і прикушую язика.

Навряд чи вона знає, як скрутно жити звичайним людям. Коли маєш все, такі дрібниці, як робота, не мають хвилювати.

-        Розумію тебе, - киває, підносить праву тремтячу руку і закладає пасмо волосся за вухо. - Колись я теж була у схожій ситуації. Я з бідної сім'ї. Ми з чоловіком не завжди мали все і всяке бувало.

Ловлю себе на тому, що постійно дивлюсь на її тремтячу руку, котра лежить на спинці крісла, і починаю сумніватись, що можливо не справлюсь з цією роботою.

-        Тітка Ліда сказала, що вам потрібна помічниця, тому я й прийшла. Але в мене немає ніякої медичної освіти і напевно я вам не підходжу.