3

В грудях розростається жагуче бажання все скасувати й буквально чухаються кінчики пальців набрати текст. Та я не дозволяю собі цього зробити. Переконана, що це просто хвилина стресу. Щоб відволіктися закриваю ноутбук та підводжусь. Прибирання й справді необхідне. Як мінімум це хороша нагода заховати ті кілька речей, що Андрій не забрав та щось зробити з картиною із спільного фото. Вмикаю музику й дістаю засоби для прибирання. Найголовніше залишаю на потім. І, коли нарешті доходжу до речей колишнього, то на мить застигаю. Як багато спогадів може викликати якась дрібниця! І як багато болю з’являється від усвідомлення того, що це був фарс. Я й досі не розумію чому Андрій вчинив зі мною саме так. Він же ж чудово знав, що того дня були загальні збори й мали обрати нового шеф редактора. Я не один раз говорила про те, що є однією з кандидаток. І він обрав саме цей день та час. За лічені хвилини до того, як я мала презентувати свій концепт, він просто скинув повідомлення про те, що розриває стосунки зі мною. Чи надав він якийсь аргумент? Звісно — те, що він знайшов ту, яка задовольняє його в ліжку. А я, як виявилось, увесь цей час була ніяка. І це теж було в тому повідомленні…

Виринаю зі спогадів та згрібаю ті остатки речей в коробку. Їх би викинути, але це потім. Нехай вони слугують нагадуванням того, що людина, яку кохаєш, може завдати найбільш болючого удару. І водночас вони нагадуватимуть мені чому я пішла на цей доволі нестандартний для мене крок. Відтепер почуття в стосунках для мене табу. Лише справа, і нічого більше.

Думки перериває звук рінгтону. На екрані незнайомий номер. Зазвичай з особистого телефону я не відповідаю на такі номери. Та вже вкотре за цей тиждень ламаю свої принципи й приймаю дзвінок.

— Пані Гнатюк?

— Так, а хто запитує?

— Я Інга, секретар Вадима Кириленка, — милозвучним голосом дівчина і я намагаюся пригадати чому це прізвище таке знайоме, — Він надсилав Вам пропозицію щодо співпраці та просив надати відповідь до сьогоднішнього дня. Але ми так і не отримали її.

— Пропозицію? — говорю з легким сарказмом, адже нічого такого на думку не спадає.

— На вашій пошті, — на диво терпляче пояснює дівчина, — Давайте я скажу Вадиму Гнатовичу, що ви дасте відповідь завтра до десятої ранку? — ледь не жаліючи мене пропонує Інга і я практично відчуваю як вона посміхається. Така поведінка мене дратує, але професійна звичка буквально кричить, що треба спершу розібратися про що мова.

— Ні-ні, не потрібно. Не завершуйте дзвінок,  — кажу вже увімкнувши динамік та вільною рукою беру ноутбук й відкриваю пошту, — Коли кажете був лист? 

— Десять днів тому, — уточнює дівчина і я ледь не зі свистом втягую повітря носом. Невже й справді збіг? Чи хтось вирішив натиснути на болюче місце й обрав ту ж дату, коли Андрій так підло розірвав наші стосунки? Переглядаю пошту й таки не знаходжу листа. Відкриваю рот щоб сповістити про це шановну Інгу, але в останній момент вирішую перевірити спам. І тут, серед гори інформаційного сміття справді знаходжу лист, адресат якого Вадим Кириленко, а в темі запрошення до співпраці. Заради справедливості відкриваю листа й перше, що бачу, це згадка про навчальний заклад. Це пояснює чому лист потрапив під фільтрацію. Надто вже багато прилітало запрошень на різні курси, тренінги і тому подібне. У листі і справді говориться про навчання. Тільки от, абсолютно несподівано для себе розумію, що суть пропозиції не вчитись, а навчати. І так, термін для надання відповіді зазначений сьогоднішньою датою. 

— Інго, можете сказати Вадиму Гнатовичу, що я згідна, але все ж таки хотіла б деякі моменти обговорити особисто з ним?