2

— Ну ти даєш! Шкодуєш показати першопрохідця? — піджартовує подруга, але момент не надто вдалий. Як і ситуація загалом. Якоїсь миті навіть ображаюсь на подругу за те, що замість підтримати, вона сипле жартами. Хоча, звісно, їй мене не зрозуміти. В усіх своїх стосунках саме Стася була ініціатором розривів.

— Ще сама не роздивилась, — бурмочу у відповідь, — І взагалі, хто сказав, що я погоджусь? Не єдиний же він напише мені. Тож я спершу оберу, а тоді вже відпишу, — з абсолютною впевненістю відповідаю й трохи різкувато відпиваю латте, через що виходить гучний сьорб. От з цього ми сміємося вже вдвох.

— Просто будь обережна, — наче просто так говорить Стася повертаючись на місце, де щойно сиділа. — І взагалі, ще не пізно відмовитись від цієї ідеї.

— Стасю, — зводжу брови й подруга замовкає.

Видихаю. Але не надовго. Стася ще якийсь час сидить у мене й ми спілкуємось на різні теми. Та коли за нею закриваються двері я знову повертаюся до повідомлення від незнайомця. В грудях серце завмирає від хвилювання. Закусую губу та пальцями вільної руки тарабаню по підлокітнику дивана на який спираюсь. Не погоджуватись же отак відразу лише через те, що він єдиний написав. “Поки” — виправляю сама себе вірячи що так і буде.

Блокую смартфон та відкриваю ноутбук. Робота. Ось що мені потрібно. Зазвичай це найкращий спосіб відволіктися. Переглядаю та редагую статтю, яка має з'явитись в найближчому номері й електронкою відправляю її шеф-редактору Антону. На екрані висвічується стандартне повідомлення про те, що лист відправлено, а я просто дивлюсь і вже вкотре шкодую що так і не змогла гідно поборотись за місце шеф редактора. І все через те, що я не справилась з емоціями. Це якщо м'яко кажучи…

Ну от. Мої думки знову повернулись до причини того, що я дала досить оригінальне оголошення й тепер маю на нього повідомлення, яке лишила без відповіді. Рука сама тягнеться до смартфона і я, з якимось дивним передчуттям, відкриваю профіль незнайомця. Гортаю фото, які він додав, і тихо присвистую.

— Не тіло, а мрія, — бурмочу до екрану. — Бог-дан… — читаю по складах гадаючи як же може виглядати обличчя власника цих ідеально натренованих кубиків. — Зрештою, той, хто створював на цьому сайті правило про заборону показу обличь мабуть добре зважив всі за і проти…

“Те ж саме можу сказати про тебе” — незчуваюся як мої пальці перебирають літери набираючи думки. “Зустрінемось…”

І отут я зависаю. Я не продумала цього моменту. Не вирішила як обиратиму серед тих, хто відгукнеться. А відгукнувся, судячи з миготливого значка, не лише він. Закриваю повідомлення так і не дописавши його та входжу в папку непрочитаних. Там і справді є ще одне повідомлення. Тут вже дію навпаки: спершу відкриваю профіль та розглядаю фото. Судячи з усього молодик не нехтує спортзалом, але й ніки Мачо трохи звучить гучно. Звісно, я не бачу його обличчя та не знаю всіх чеснот. Можливо Мачо й справді мачо. Та мене підкуплює прес Богдана. Навряд чи колись мені просто так дістанеться такий кавалер.

Відчуваю як починають палати кінчики вух. От ще лише за думки перед монітором я не соромилась! Знову відкриваю переписку з Богданом. Мій текст, який я починала писати йому, зберігся як чернетка й мені лишається додати місце зустрічі. Спершу вагаюся, а потім швидко вписую домашню адресу й швидко натискаю відправити. По екрану пливуть якісь сердечка по типу фейєрверку та в моїх думках одне: я знехтувала правилами безпеки й запросила чужинця в свій дім.

— Потрібно купити газовий балончик. Або й два, — говорю вголос щоб виокремити думку в хаосі думок, — І зробити генеральне прибирання, — додаю оглядаючись навколо й лише після цього помічаю як тремтить голос та калатає серце.