повний текст

ОЛЕКСАНДР

«Забудь мене! І ніколи мені більше не пиши! Не турбуй жодним способом! Бо я тебе зненавиджу…» Такою була остання СМСка, яку я отримав від Оксани. Жінка вона була рішуча, принципова й досить емоційна, тож я аніскільки не сумнівався, що так воно і буде. Якщо Окса мене зненавидить, то марно й думати не лише про поновлення стосунків, а й про дружнє приязне товариське спілкування. Хоча як можна товаришувати з жінкою, яку ти до безтями кохаєш? Від якої ти млієш, не спиш ночами, забуваєш про їжу й питво, ходиш розгубленим і геть забуваєш про роботу. Як можна товаришувати з коханою, від одного голосу якої у слухавці мобільного у тебе підстрибує кров’яний тиск? Це те саме, що підставляти відкриту крововиливну рану під хвилі солоного моря – пектиме і ятритиме не лише рану, а й понівечену нещасливою любов’ю душу! Але ж випускати її з виду, не спілкуватися, уникати її, не бачитись – це так важко, це таке покарання, катування, тортури...

Усі закохані – хворі люди. І що сильніше почуття кохання, то потужніша хвороба. Ліків від неї ще не винайшли, незважаючи на могутній розвиток медицини та усі успіхи сучасної фармакології. Кохання вражає одразу усі органи: серце, мозок, очі, вуха, статеву сферу, судини, кров та найбільше – розум людини. Закохана істота – сліпа, глуха, божевільна і необережна, і на це немає ради. Куля, петля, бритва або отрута у філіжанці – ось єдині практичні засоби лікування, фатальні, але дієві. Чи не тому нещасні залюблені стріляються на могилі коханого, вішаються на дверцятах шафів у власних спальнях, розтинають собі вени у ванній чи п’ють на ніч отруту або конячу дозу снодійного... Вони знають, що їх ніхто і ніколи не вилікує. А чекати тривалий час, поки хвороба минеться сама, здатен не кожен. Для декого прагнення кохання виявляється сильнішим за здоровий інстинкт життя. Хто сказав, що коханій людині можна знайти заміну? Хто здатен нас переконати, що у майбутньому ми обов’язково зустрінемо кращу за ту, яку маємо зараз? Ні, закохані повірити в це не здатні, бо поряд із ними ідеал, вершина, абсолют їхніх уявлень про кохану людину. Тож ніхто не вичікуватиме кращих часів, бо не здатен усвідомити, що можна зустріти щось краще за те, що маєш зараз... Тому це ХВОРОБА! НЕ-ВИ-ЛІ-КО-ВНА...

Я теж був вражений цією хворобою, причому хворів довго і безнадійно. Окса, янгол у плоті, стала для мене уособленням всього найкращого. Це був мій Всесвіт, мій Космос, мої зірки, моє сонце, моє життя, врешті-решт... І ось тепер це життя скінчилося! І не з моєї волі.

Ідея налагодити спілкування з Оксою через сайт "Однокласники", проте від вигаданим іменем і аватаром, з’явилася випадково. Коли я спробував писати їй повідомлення зі своєї сторінки, щоби хоч у такий спосіб підтримувати контакт, то був негайно відправлений у нокаут, тобто включений до «чорного» списку. Відтепер Окса за мною спостерігати могла, а я за нею – ні! Отож, вмерла остання можливість підтримання діалогу, хай навіть на віртуальному рівні. На ім’я «Олександр» було накладено жорстке табу.

І саме тоді до моєї геть не легковажної голови прийшла «золота» ідея: створити новий профіль, вставити нове фото, підписатися вигаданим ім’ям, сфабрикувати легенду, тобто придуману автобіографію, і спробувати зав’язати спілкування. Звичайно, якщо таке утнути, то доведеться бути дуже обережним, аби словом чи фразою не виказати себе – справжнього. Та я був непевен: у мене вийде, я зможу зберегти власне інкогніто і насолоджуватися тривалим спілкуванням з коханою. А там, з часом, можливо, щось і зміниться на краще…

Знайти чуже фото, яке можна було б поставити на заставку, було не просто. То мало бути щось таке, надзвичайно оригінальне: не молоде і не старе, не занадто привабливе і не дуже відразне. Я не хотів, щоби МОЯ Окса закохалась по-справжньому у чужу людину, і разом з тим, щоби ВОНА одразу і не відкинула спробу контакту.

Я фотохудожник, чи фотограф – то як кому подобається, – тож маю чимале портфоліо. Воно збиралось і накопичувалось роками, внаслідок постійного спілкування і роботи. Тут були жінки і чоловіки, діти та пенсіонери, молодь і люди з життєвим досвідом… Переважно то були люди, котрих МОЯ Окса, бодай теоретично, але могла десь колись зустріти. Місто у нас хоча і обласний центр, та невеличке, провінційне. Не дарма кажуть, що тут «усі сплять під однією ковдрою». Тож вибираючи портрет, важливо було не схибити, не виставити фото людини, з якою МОЯ Окса могла бути знайомою чи десь колись перетнулася. Бо тоді обов’язково про все здогадається.

Увесь вечір я перебирав портфоліо, уважно вдивлявся в різні обличчя – сумні й веселі, серйозні та легковажні, – й губився в догадках: ну кого можна виставити? Хто найкращим чином може репрезентувати мене – людину творчу, вільну, цікаву? Перебираючи фото, я мимоволі згадував ситуації, в яких робилися усі ці портрети, біографії людей, яких колись фотографував, якісь цікаві історії з їхнього життя. Це був цілий ешелон, безконечна процесія облич, постатей, епізодів із життя – свят, весіль, нагороджень, презентацій…

Зненацька мені в око впало міні-портфоліо з написом «MORTUI», тобто померлі. Тут були зібрані світлини людей, котрих вже не було з нами. Підкорюючись якійсь дивній спонуці, я відкрив теку і почав гортати каталог.

Актори, письменники, громадські діячі, ветерани, чиновники… Тут були різні люди, з різними долями, з різними історіями власного буття – тривалого чи не дуже, і різними історіями смерті. Когось я знав добре, з кимось зустрічався лише раз чи два, заради фото. Тож вдивляючись в обличчя, я мимоволі згадував тих зі своїх земляків, котрі вже давно розплатилися з перевізником Хароном за переправу через Стікс…