7. Дзвінок серед ночі

Я ледве дочекалася наступного дня, щоб скоріше вислизнути з офісу на обідню перерву і набрати заповітний номер. Колега Іра напрошувалася у компанію, але я якось незграбно викрутилася і пішла сама, обравши найвіддаленішу від офісу кав’ярню, сподіваючись, що співробітники сюди не дістануться.

Мої пальці тремтіли і ледве попадали на потрібні цифри, коли я набирала номер на телефоні.

– Слухаю, – почувся знайомий голос.

Я завмерла, не в силі вимовити хоч слово.

– Слухаю? – знову повторив Микита.

– Привіт… – витиснула я з себе.

– Аліна? – уточнив він.

– Так…

– Я радий, що ти подзвонила, – його голос став теплішим. – Я зараз на тренуванні, тому можу поговорити. В інший час не можу, бо завжди поруч… ти зрозуміла хто.

– Зрозуміла, – підтвердила я.

– Не знаю, як це влаштувати поки що, але я дуже хочу з тобою зустрітися! Тоді у офісі, а потім вчора, коли я побачив тебе в ресторані з твоїм цим, не можу ні про що думати. Твоє обличчя мені снилося всю ніч. Алінко, ми зможемо зустрітися?

– Мабуть так, – видихнула я.

– Чудово! Я придумаю, як це зробити. Я не дуже вільний у своїх діях… – якось винувато повідомив він. – Раніше мене це не дуже хвилювало, але зараз…  Все змінилося… Ти даси мені шанс?

– Я теж не дуже вільна, – зізналася я. – Я спробую.

– Та я зрозумів… Чекай мого дзвінка або повідомлення, – наказав Микита і попрощався.

Я натиснула відбій і завмерла. Що я щойно наробила? Навіщо подзвонила йому? Борисик попереджав мене, що ні з ким ділити не збирається. Навіщо тоді я починаю ці шури-мури за його спиною? Єдина відповідь була – бо я так хочу! Я вмру, якщо не побачу більше Микиту!

Ця хімія, що накрила мене в ресторані, отруювала мою кристально чесну свідомість, розбещуючи думки. «Я лише разочок зустрінуся з ним і все, – вмовила я свою совість. – Борисик ні про що не дізнається».

Я занурювалася в роботу, щоб не думати про Микиту. Але робила все на автоматі і тільки про нього й думала. Це якесь наслання! Минуло два дні, за які я сиділа наче на голках в очікуванні його дзвінка чи повідомлення. На щастя, Борисик мене не чіпав, розгрібаючи все ту саму справу. Тому ввечері я спокійно поїхала до себе додому, вже нічого не очікуючи.

Коли задзвонив телефон, я ледве не втратила свідомість, гадаючи, що це Микита. Але, подивившись на номер, не змогла стримати розчарування. Ні, цій людині я була теж рада, але очікувала почути іншу. Це була Соня, яка єдина, хто знав за мої стосунки з Борисиком. Вона не схвалювала, але й не засуджувала, мов, це твоє життя – роби, що хочеш. Лише з нею я могла бути відвертою.

Мої батьки і сестра, звісно, теж не були в курсі. Бачилися ми не часто, може раз на два-три місяці, коли я до них приїздила. А батько, взагалі, якби дізнався, що я зустрічаюся з таким дорослим чоловіком, то вбив би мене за такий сором. Тому моя таємниця була під суворим контролем.

– Зустрінемось на каву? – запропонувала Соня. – Ти вільна сьогодні?

– Вільна, – погодилася я.

За півгодини ми вже сиділи у затишній кав’ярні.

– Ти якась інша сьогодні, – прискіпливо роздивляючись мене, запитала подруга. – У тебе щось трапилося.

– Від тебе не втаїш, – посміхнулася я.

– Сподіваюсь, щось приємне? Бо очі у тебе світяться.

– Не знаю… Ще не відомо, – зізналася я.

– Навіть так?

– Та взагалі-то нічого й не трапилося, окрім одного погляду, – знизала я плечима.

– Мабуть, цей погляд дуже важливий для тебе?

– Соню, я місця собі не знаходжу, – зітхнула я.

– А що Борисик?

– Та нічого, Борисик там же, де й був. А от…

І я виклала Соні все, що трапилося в ресторані.

– І це все? – здивувалася вона.

– А що ти хотіла почути?

– Та я вже думала у тебе все завирувало, а виявляється, нічого й немає.

– Соню, але я відчуваю, що це щось неймовірне! – примружила я очі. – Я ніколи так не почувалася! Розумієш? Не знаю, що далі буде…

– Думаю, нічого й не буде, – обрізала мій політ подруга. – Ти свого Борисика не кинеш, а цей Микита, схоже, на гачку у своєї тьоті. Тому, не раджу навіть й починати! – підсумувала Соня.

– Як це не буде? – образилася я. – А якщо я хочу?

– Ой, Алінко, чує моє серце, що нічого доброго це не принесе тобі.

– Тобто, з Борисиком ти вже змирилася і не вважаєш, що я роблю все неправильно?

– Ні, я не змирилася, але розриватися на два фронти тобі не варто. Якщо не готова ризикувати, то й не починай.

– А якщо готова? – хитро зіщулилася я.

– Не кажи потім, що я тебе не попереджала!

– Соню, це щось більше за мене, – зітхнула я. – Я ніколи подібного не відчувала до чоловіків, навіть враховуючи, що між нами ще нічого не було!

– Та я по твоєму обличчю все бачу, – кивнула подруга. – Головне, щоб Борисик твій не бачив.

– Це вже моя турбота, – відмахнулася я.

Ми ще посиділи, попліткували та розійшлися по домівках. Хоч подруга мене й не підтримала, але мені якось стало легше, коли поговорили. Ввечері мені було потрібно ще вичитати договори, і я засиділася до пізньої ночі. Телефон задзвонив майже о першій ночі. Я аж підстрибнула на дивані, коли в тиші пролунав дзвінок.

– Привіт, Алінко, – голос Микити був приглушений і якійсь обережний. – Можеш говорити?

– Так, якби не могла, то не брала б слухавку.

– Побачив, що ти в мережі і вирішив зателефонувати. Поки моя… спить. Бо вже не можу терпіти…

– Рада тебе чути! – зізналася я.

– У мене буде завтра час з 17 до 20, коли Неля буде у СПА. Зустрінемось?

– Так! – видихнула я.

– Скину тобі локацію, чекай мене там, я тебе заберу о 17.30.

– Добре! – погодилася я.

– Все, більше не можу говорити, вибач! – Микита поклав слухавку.

А я все ще сиділа, притиснувши телефон до грудей і намагалася вгамувати емоції. Мене плющило від його голосу, від його подиху і одночасно було таке відчуття, що я йду тонким льодом, який раптом може проломитися. Звісно, мені вже було не до сну. Не знаю, як я витримала до наступного вечора.