6. Серце не заспокоїться

І лише опинившись наодинці, я змогла видихнути, тому що моє дихання зупинилося саме у той момент, коли він притиснув мене в коридорчику. Подивилася на себе в дзеркало і не впізнала: хто ця дівчина з очами, що сяють, наче їх під’єднали до електромережі! Мої губи, які досі пам’ятали той доторк, самі по собі розтягнулися в посмішці і не хотіли знову повертатися у своє звичне положення.

Голос Микити все ще звучав в моїй голові, кожне його слово, кожен видих закарбувалися у моїй свідомості. Я згадала, що десь там нервує і чекає  мене Борисик… Боже, він був наче у якомусь іншому світі, в який я не хотіла повертатися. Але було треба.

Почулося, як грюкнули двері чоловічої вбиральні, мабуть Микита вже вийшов звідси. Я піднесла руки до крану, набрала холодної води і обережно притулила долоні до розпашілих щік. Треба було якось вгамувати емоції, що неочікувано прокинулися в одну мить.

Невже це й є кохання з першого погляду? Ні, такого не може бути – мій юридичний мозок відразу відкидав цю можливість. Я ж його зовсім не знаю – нічого про нього не знаю. Як можна так взяти і закохатися? Але серце калатало мов скажене і не хотіло заспокоюватися. Схоже, воно вже й не заспокоїться, поки… Поки що?

Я не знала. Але точно знала, що завтра обов’язково наберу ті цифри номеру, що закарбувалися у мене в голові. Якось я привела себе до ладу, трохи заспокоїлася, натягнула чергову посмішку й вийшла з вбиральні, благаючи себе не дивитися в той бік, де Микита сидів з Нелею. Це ж треба, щоб так співпало – щоб ми зустрілися саме у цьому ресторані, та ще й в той час, коли я тут з Борисиком!

 І чому Микита з такою легкістю покинув її і почав заманювати мене? Якось все це дивно…

Микита не міг не бачити, як я йшла повз них, але навіть очі не повернув у мій бік, продовжуючи уважно слухати, що говорила йому Неля. Що ж, все правильно. Мабуть у нього теж угода, якої він притримується.

Хто вона Микиті? Враховуючи мій власний досвід, відповідь напрошувалася сама по собі. Та те ж саме, що й мені Борисик – мабуть, коханка. А Микита приблизно мого віку. Невже таке буває? Не знаю, як я дійшла до свого столу, не втративши свідомість і на ногах, що підкошувалися. Але я не мала права навіть якимось рухом чи поглядом видати свого стану. З усіх сил зібравшись з духом, я сіла на стілець, узяла келих і зробила декілька ковтків вина. Мені треба було перемкнутися і заспокоїтися, і так, щоб Борисик нічого не відчув.

Але він був занадто занурений у свої думки і не особливо переймався моїм виглядом. Нелю Борисик не знав, вона спілкувалася виключно з Юліаною, тому хвилюватися було не варто. Але, то поки не знав – хто знає, що буде в майбутньому? Ой, хто знає!

– Ну що, їдемо? – нетерпляче запитав він. – У мене мало часу сьогодні.

Я швидко спорожніла келих і кивнула: «Їдемо!»

– Я замовлю тобі вино в номер, якщо хочеш? – запропонував він. – Не треба давитися поспіхом.

– Добре, – погодилася я. Це те, що мені точно не завадило б сьогодні.

І якби не вино, не знаю, як би я витримала сьогоднішній вечір, бо всі мої думки були заповнені Микитою. Я заплющувала очі і уявляла собі його обличчя замість обличчя Борисика. Намагалася вмовити себе, що це інші руки ковзають моїм тілом. Про інші частини тіла я навіть і думати не хотіла, таємно сподіваючись, що у Микити все інакше, ніж у мого маломірного коханця. Мабуть мій стан все ж таки зчитав Борисик, бо він щось дуже заактивничав.

– Моя кішечка! – нарешті вигукнув він, і все закінчилось.

Я з полегшенням видихнула, симулюючи насолоду. Борисик полежав трохи, вгамовуючи дихання, а потім підвівся і сказав:

– Ти сьогодні неймовірна, красунечко! – він наблизив свої губи до моїх. – Гарний вечір!

Я не знала, що відповісти, лише мило посміхнулася і відповіла на його несмачний поцілунок.

Борисик пішов, а я ще довго залишалася у ліжку, потягуючи вино і намагаючись усвідомити, що сьогодні відбулося. Невідомі почуття, що охопили мене в ресторані, дивували і лякали. Між нами з Микитою ще нічого не було, а я вже так на нього реагую. А що буде, якщо щось буде… І чи можливо це взагалі?..