3. Слушна порада

Моя гордість волала – Аліна, тікай нафіг звідси! Ти що, на смітнику себе знайшла? Ти розумна, у тебе диплом з відзнакою, ти красива, хіба ти варта цього підстаркуватого спокусника? А якась прагматична сутність усередині наполегливо продовжувала мене вмовляти – погоджуйся, ти нічого не втрачаєш, окрім того, що твоїм тілом час від часу будуть користуватися, зате ти отримаєш перспективи. Спочатку хоча б послухай, що він обіцяє.

Я відірвала очі від монітора і обережно озирнулася навколо. Близько двадцяти людей сиділи в офісі, занурившись, хто в комп’ютер, хто в папери. Наче мурашник, де кожен тягне свою частинку роботи. Більшість сиділа тут вже по 5-10 років, а дехто й більше. Он, Наталія, якій вже 46, а вона все ще тут просто юристка на ставці – робить щодня свою нудну роботу і ні про що не мріє. Сіра, з зайвою вагою, нудна і сумна. Невже це моє майбутнє? О, ні, тільки не це!

Я перевела погляд за скло, де в окремому кабінеті сиділа наша головна юристка – Марго. Оця картинка була набагато привабливіша. Доглянута, вишукано вдягнута жінка всього лише 33 років, що випромінювала впевненість. Вона їздила на власній машині, вдягалася у брендові речі і кожного місяця бувала за кордоном.

Марго виглядала наче господарка всього світу, ну або не всього, то нашого офісу точно. Я лише кілька разів перетиналася з нею і була у захваті від цієї жінки. От на неї можна рівнятися! Цікаво, як вона вилізла з нашого мурашника в цей окремий кабінет? Теж вечеряла з босом?..

У якийсь момент я майже вмовила себе, що нічого не втрачаю. Але порадитися мені все ж було треба. Єдина людина, з якою я могла говорити відверто, була моя подруга ще з часів навчання – Соня. Вона також перебралася в столицю, намагаючись зробити кар’єру. Але, як і мені, їй нічого у найближчі роки не світило, і вона задовольнялася своєю посадою молодшого юриста у консалтинговій компанії, терпляче сидячи на своїй першій сходинці.

Коханець їй не трапився, та вона б і не погодилася на таке пришвидшення кар’єрного зростання. Скільки її знаю, Соня завжди була правильною і ніколи на компроміси з совістю не погоджувалася. Вперта, розумна, винахідлива та прямолінійна – навіть не знаю, як вона там у своїй компанії виживала. Але поки що ні на що не скаржилася.

Попереду була обідня перерва, і я вирішила скористатися нагодою. Вийшла з офісу і швидко дісталася до найближчої кав’ярні, замовила каву з круасаном і зателефонувала подрузі.

– Мабуть, у тебе щось термінове, якщо ти дзвониш посеред робочого дня? – припустила Соня.

– Так…

– Тоді, розповідай! – наказала вона. – Поки у мене теж перерва, можу поговорити.

– Мене директор запросив на вечерю, – без вступу видала я.

– Отакої! – вигукнула Соня. – Я ледве не вдавилася. З чого б це?

– Я сама в шоці, – зізналася я. – Каже, що може пришвидшити моє кар’єрне зростання…

– І що ти?

– Сказала, що подумаю.

– А чого не послала його подалі? – здивувалася Соня. – Чи ти згодна на пришвидшення?

– Я не знаю… Сонь, у мене голова розколюється, не знаю, що робити, – простогнала я.

– Якщо ти питаєш моєї поради, то у мене бачення одне і ти його знаєш. Я б відразу послала. Але то – твоє життя. Тобі вирішувати.

– Для мене головне зараз – кар’єра, – сказала я.

– А тобі не шкода свої молоді роки?

– А чому шкода? Хіба мені є з чого обирати?

– Я так розумію, Олесь не рахується?

– Соню, ти ж знаєш, які у нас стосунки – ніяких. Аби було. Цього зовсім не шкода.

– А якщо раптом зустрінеш своє кохання?

– От тоді і буду думати, – зітхнула я. – Зараз ніякого кохання не світить. А кар’єра світить.

– Ти мабуть хочеш почути, що я тебе підтримую? – поставила провокаційне запитання подруга.

– Звісно!

– Слухай, Алька, я тебе не підтримую, ти ж знаєш мою позицію у цих питаннях, – заперечила Соня. – Але, що б ти не обрала, я все одно буду на твоєму боці, бо ти моя улюблена подруга.

– Дякую, люба… – я не те щоб зраділа, але якось стало легше.

– То що, підеш на вечерю?

– У мене є ще п’ять годин, щоб вирішити…

Звісно, ніякої роботи до кінця дня у мене вже не було, бо я не могла думати ні про що інше, ніж про побачення. Прораховувала варіанти і так, і інакше, але, як не крути, все йшло до одного. Навіть порадилася з GPT, і той вирахував, що для мене зараз це – найкращий варіант. Отакої! Не очікувала.

Робочий день закінчився і ми всі дружно вийшли з офісу. Ми з колегами попрямували на зупинку громадського транспорту, передчуваючи вечірній натовп, а Марго елегантно всілася у свою автівку і за мить зникла з нашого поля зору. І тут я зрозуміла – якщо обирати між метро та власною автівкою, тут і вибирати нічого! Не хочу я все життя їздити в метро!

– Дівчата, мені сьогодні з вами не по дорозі, – попрощалася я з колегами і попрямувала в інший бік.

Тож, пішла я на ту вечерю. Хвилювалася, звісно, але картинка, як я піднімаюся кар’єрними сходинками, заспокоювала гордість і побоювання.