2. Пропозиція від боса

Чи шкодувала я про те, що погодилася стати коханкою? У жодному разі! Це був свідомий крок, на який я пішла, щоб вилізти з того болота, в якому знаходилася. Ні, у мене не було хворої дитини, народженої без чоловіка, або матері, якій потрібні були гроші на лікування, чи сестри/брата, яких потрібно було б рятувати. Точніше, у мене були і батьки, і сестра, але з ними все було гаразд у певному сенсі. Просто жили вони у провінційному маленькому містечку і раділи тому простому життю, яке вели. А мене це життя не влаштовувало.

Природа наділила мене красою і розкішною фігурою, що вирізняло мене з натовпу наших провінційних дівчат. Я – білявка від природи з довгими ногами при зрості 1,78. З блакитними очима та бюстом другого розміру. Дивлячись на себе в дзеркало, я розуміла, що я ідеальна.  

І не тільки красою – у спадщину від батька мені дістався його розум, завдяки якому я закінчила школу з відзнакою і самостійно вступила до університету. З дитинства я мріяла жити у великому місті, мати цікаву роботу, на яку б ходила, ні, навіть, бігла як на свято, а не на каторгу, як мої батьки.

Вчитися мені було легко, і університет в обласному центрі я теж закінчила з відзнакою, маючи амбітні плани на приголомшливу кар’єру, яку я бачила у своїх снах. Мені навіть вдалося влаштуватися у круту юридичну компанію в столиці, де Борис Абрамович був директором, подолавши конкурс з тридцяти людей на місце за вакансією молодшого юриста. На тому усі мої досягнення закінчилися.

Саме тут я зрозуміла, що швидке кар’єрне зростання мені не світить. Не те що швидкий, взагалі ніякий не світить. Якщо вдасться якось прорватися на сходинку вище років за п’ять-сім-вісім, то це буде неймовірний успіх. І от тоді усі мої рожеві мрії розсипалися в прах. А я не хотіла чекати стільки років. Не для цього я втекла зі своєї провінції, щоб носити папери та перекладати їх з однієї теки в іншу.

Але несподівано десь через півроку з’явився шанс прискорити моє шкрябання по кар’єрній драбині. Одного разу, коли я принесла договір на підпис самому Борису Абрамовичу, він уважно подивився на мене, відклав у бік окуляри, вказав рукою на стілець напроти себе і суворим голосом запропонував:

 – А ну сідай, Аліночко!

Не очікуючи такого повороту і взагалі не знаючи, чого очікувати, я так і сіла. Я була тут ще зовсім ніким, щоб за щось відповідати, тому такий його тон мене насторожив. Що можна узяти з носія паперів? Та й то, це був мій перший раз, коли мені доручили це зробити.

Моя безпосередня керівниця відділу захворіла, наша головна юристка Марго була на зустрічі, а її секретарка просто підійшла до мого столу, який стояв першим у ряду, найближчим до кабінету Марго, тицьнула теку з документами і сказала: «Віднеси босу! Це терміново!».

Я навіть кивнути не встигла, як вона вже пішла. Тому взяла ці папери і попрямувала зі свого третього на сьомий поверх, де, як я теоретично знала, знаходився кабінет нашого директора. І ось я сиділа перед ним.

– Ти гарна! – видав він нарешті, після того, як прискіпливо мене роздивився.

– Дякую, – пробубоніла я, відчуваючи, як червонію. Хоча, взагалі-то, не дуже сором’язлива, але коли тебе роздивляються, як корову на базарі, відчуття не з приємних.  

Ні, мені багато разів казали, що я гарна, я звикла до компліментів, але почути це від директора, коли ти носій паперів, це точно щось значило.

– Давно ти у нас працюєш? – запитав він.

– Пів року…

– І як тобі, подобається?

– Звісно!

– Ти десь ще працювала раніше, чи після вишу?

– Після вишу…

– І що, які у тебе плани на майбутнє? – ошелешив він мене прямим питанням.

– Е-е-е… – я не знала, що відповідати. Плани в мене були, але вони були не здійсненними. Тоді він відповів замість мене.

– Мабуть, хочеш стати провідною юристкою?

– Ну так, звісно хочу, – кивнула я.

Борис Абрамович спочатку усміхнувся, а потім розреготався.

– І як ти думаєш, наскільки швидко ти зможеш нею стати?

– Схоже, не швидко, – зітхнула я.

– Я спостерігав за тобою… – пояснив директор. – Ти не тільки гарна, а ще й розумна. Але розум тут не головний, тому що вільні вакансії вже залізобетонно зайняті монстрами юриспруденції, і ніхто своїми місцями поступатися не збирається. Навіть розумна дівчина може десять років носити папери, поки не проб’ється вище. Такі справи.

– Та я вже зрозуміла, – зітхнула я.

– Але краса може пришвидшити цей процес, – видав він.

Я вже здогадалася, до чого він веде, але все ще не могла повірити. Невже ось так просто директор серйозної міжнародної юридичної компанії може сидіти і обговорювати пришвидшення кар’єрного зростання з вчорашньою випускницею університету?

– Яким чином? – запитала я напряму.

– Повечеряємо сьогодні? – запропонував він. – Там і розповім.

Я ледве не впала, добре, що сиділа. Натяк був зрозумілий. Що я знала про директора? Так, чоловік гарний, розумний, одружений, батько чотирьох доньок. Виглядає дуже привабливо для свого віку, йому, здається, вже сорок один, як я чула. Взагалі-то, я на чоловіків такого віку навіть і не дивлюся. Мені лише 23, навіщо мені ці старпери! Моєму батькові сорок п’ять, що тут скажеш?.. І ось один з таких сидить зараз переді мною.

Від Бориса Абрамовича пахнуло приємним нішевим парфумом, де особливо вирізнялися сандал і кедр, на руці сяяв дорогий годинник, а його костюм точно був від якогось модного відомого дизайнера, судячи з фасону. Загалом він справляв приємне враження, але якщо сприймати його, як сторонню людину, а не чоловіка, який пропонує тобі, двадцятитрирічній, повечеряти.

Зараз я зустрічалася з хлопцем, ми були разом ще з часів університету, але шалених почуттів у мене до нього не було, просто треба було з кимось зустрічатися, от я й погодилася. Бо всі дівчата по парах, а я сама. Чи було у нас кохання – навряд чи. Так, Олесь мені подобався, але я не завмирала від щастя, коли ми були разом. Мені було з ним добре, зручно і спокійно. Він мене влаштовував, відверто кажучи, і, схоже, я його також. Ми ніколи не говорили про майбутнє і планів не будували. Зустрічалися та й усе.