1. Провокаційний погляд

Це була звичайна юридична консультація. Я, як помічниця моєї начальниці Юліани, сиділа поруч з нею і швидко занотовувала ключові моменти бесіди на відкритому ноутбуці, не відриваючи очі від екрану. Клієнтку звали Неля Вікторівна, вона була власницею мережі елітних ресторанів.

– Артур Шех хоче половину прибутку моєї компанії! – розповідала Неля Вікторівна. – Як зробити так, щоб він від мене відчепився?

– Ви відкривали бізнес разом? – запитала Юліана.

– Так, це було 10 років тому. Він дав мені гроші на стартап, які я йому повернула через два роки. Ми розійшлися мирно, він поїхав за кордон, і я про нього нічого не чула всі ці роки. І тепер його чорти принесли назад, він побачив замість одного ресторану цілу мережу, що успішно працює, і хоче накласти на неї свою лапу.

– Як ви фіксували ваші домовленості на початку? Є договори, угоди – письмові чи усні? – вела далі Юліана.

– Так, є, але…

– Це була позика, інвестиція, борг, подарунок, особиста фінансова допомога?

– Справа в тому, що це була особиста допомога…

– Вибачте, маю поставити вам незручне питання, – Юліана подивилася прямо в обличчя клієнтки. – Від цього залежить наша стратегія. В яких стосунках ви знаходилися з Шехом?

– У нас був цивільний шлюб! – зізналася Неля.

«О, це вже цікаво!» – подумала я і кинула погляд в її бік. Клієнтка сиділа непорушно, лише стиснуті пальці видавали її хвилювання, яке вона намагалася приборкати.

– Ви якось юридично фіксували вашу домовленість?

– Ні, – зітхнула Неля. – У тому-то й справа.

– Тоді його претензії не мають сили, – зауважила Юліана.

– Але є дещо… – Неля явно занервувала. – Є свідок, який був в курсі наших справ. Моя подруга!

Юліана мовчала, мабуть думала, що питати далі. Ситуація була непростою. Тут доведеться докласти багато зусиль, і, можливо, справа не лише юридичного характеру. Чи варто за неї братися взагалі? Я чудово розуміла вагання своєї начальниці.

– Я готова заплатити будь-яку ціну, щоб ви витягли мене з цієї халепи! – жорстко сказала Неля.

– Мені треба порадитися з керівництвом, – нарешті мовила Юліана. – Ви ж розумієте, тут не лише про папери. Це не зовсім наш напрямок…

– Я в курсі, – перервала її Неля. – Тому я і плачу такі гроші. Порадьтеся, я буду чекати на вашу відповідь до завтра. У мене немає часу.

Я нарешті відірвала очі від екрану і подивилася на клієнтку. Вольова бізнес-леді, яка звикла керувати і наказувати. Красива, до речі, жінка, хоча вже й немолода, десь років сорока-сорока п’яти, на мій погляд. Хоча виглядає розкішно завдяки сучасній косметології.

Юліана зібрала у теку папери, які клієнтка надала для ознайомлення, і простягнула їй. Неля Вікторівна узяла, рішуче підвелася і попрямувала на вихід із кабінету, навіть не прощаючись. Коли двері за нею зачинилися, Юліана раптом з’ясувала, що забула віддати один папірець.

– Ой, Аліно, дожени її, віддай, будь ласка! – звернулася вона до мене.

Я хутко підвелася, схопила папірець і побігла у коридор. Неля Вікторівна прямувала на вихід, а поруч з нею йшов молодий чоловік – чи то водій, чи то охоронець, судячи з усього. Я бачила його зі спини і мимоволі захопилася його статурою. Середнього зросту, але які плечі! Яка талія! Вони вже вийшли за двері офісу, до ліфта, як раптом мені на очі потрапило те, чого я бачити, мабуть, не мала. Чоловік наблизився до Нелі майже впритул і поклав свою руку на її талію. «Отакої! – здивувалася я. – Схоже, не просто водій чи охоронець».

Але розмірковувати мені не було часу, бо зараз приїде ліфт і вони до нього зайдуть, а у мене доручення.

– Нелю Вікторівна! – гукнула я.

Чоловік миттєво відсахнувся від клієнтки і забрав свою руку з її талії. Вони обидва обернулися у мій бік. На обличчі жінки промайнуло незадоволення, але вона швидко натягнула байдужий вираз.

– Загубився один папірець, – пояснила я. – Ось, тримайте!

– Дякую! – Неля майже вирвала його з моїх рук і відвернулася обличчям до ліфта.

Дійсно, чого зі мною церемонитися! Хто я така? Але чоловік не відвернувся, хоча це тривало лише мить, але я точно помітила, як він подивився на мене. Його погляд не лише ковзнув, у його очах промайнуло щось таке, від чого у мене всередині тьохнуло. Я сама не зрозуміла, що відбулося.

Але оцей контакт, коли ми мить дивилися одне одному в очі – щось трапилося. Мене наче струмом пронизало і перехопило подих. З чого б це? Чоловік був гарний не тільки зі спини. Красунчик, що зійшов з обкладинки модного журналу! Гарне треноване тіло, спортивна постать, а очі! Найбільше мене вразили ці очі, в яких я загубилася на ту коротку мить. Чоловік опанував себе нарешті і теж відвернувся.

Я стояла і дивилася на їхні спини і не могла зрозуміти, що зараз відбулося? Мене наче приклеїли до підлоги. Дякувати богові, приїхав ліфт і сигнал відкриття дверей привів мене до тями. Вони зайшли у ліфт, стали обличчям до мене, а я розвернулася і покрокувала у коридор до свого кабінету, відчуваючи, як його погляд пропалює мою спину. Лише коли ліфт поїхав, я видихнула з полегшенням.

«Що це було?! – калатала єдина думка у мозку. – Мені не привиділося?» Я не мала думати про цього чоловіка, хто б він там не був цій клієнтці, але ж думала! Його обличчя стояло перед внутрішнім зором і не зникало. А серце у той час приємно щемило…

«Ні, Аліно, викинь цю дурницю з голови! – наказала я собі. – Ти ж знаєш, що у тебе немає права навіть і дивитися у бік інших чоловіків! Особливо чоловіків, які тримають за талію свою господиню, чи хто вона йому там… У тебе свій контракт і свій… господар, чи хто він для мене…»

Але попри всі мої вмовляння себе, у цю хвилину я вперше за весь час задумалася над своїм положенням.