Розділ 21

Антон

Після сьогоднішнього вечора, вже неактуально гадати, чи завжди вона така прибабахана. Тепер я знаю точно – ця  ексклюзивна опція розроблена спеціально для мене.

В той час, коли всі клуби міста, як один, забиті охочими вдало застрибнути в ліжко до незнайомця, я витрачаю час на дівчину, яка мене ненавидить. 

Гаразд, які варіанти? Відступити? Не цікаво. Залицятись? Занадто романтично. А якщо... Якщо її трохи зачепити? Спровокувати?

Поки я не почав задаватись питанням, чи виживу я після такого експерименту, набираю номер друга.

– Ти вдома? – ставлю питання в лоб, навіть не вітаючись.

– Так, – відповідає на розслабоні.

– Сам?

– Так, а що сталося? – голос напружується.

– Я зараз приїду.

– Та що сталося? – обурливо перепитує.

Чую його останнє питання, але відбиваю виклик.

З Артемом ми дружимо ще з універу, як і з Олегом. От тільки на відміну від останнього Артем сам крутився, не чіпляючись баластом за інших. 

Ми вдвох не боялись забруднити руки, хоча лише мені нічого було втрачати, бо я інтернатівський. Артем же ріс в інтелігентній родини музикантів, але ще в дитинстві докумекав, що грою на скрипці цей світ не вразити.

Саме з ним ми мутили перший бізнес. З гаслом “туди-сюди мільйонер”, брались за різний підробіток, порою не дуже чесний, а порою і протизаконний.

Може мільйонерами ми і не стали, але своє місце під цим сонцем маємо. Мене занесло у сферу обслуговування, а Артем тепер власник мережі автосалонів.

Заїжджаю до крамниці, затарююсь і вже за пів години стою під дверима його квартири. Тієї квартири, де поверхом нижче живе Катя. Так-так, та сама Катя. Я і сам очам своїм не повірив, коли підвозив її додому у вечір нашого знайомства. 

Відкривши двері, друг застигає на порозі, побачивши мене з двома великими пакетами в руках. 

– Невже якась дівка від тебе залетіла? – видає він перше, що можливо спадає йому на думку.

– І чого б я тоді приїхав до тебе?

– А й дійсно, – сміється. – Ну тоді заходь, – відступає в сторону, пропускаючи мене всередину квартири та зачиняє двері за моєю спиною. 

Ставлю пакети на підлогу і дістаючи покупки, розкладаю їх на столі під здивований погляд друга.

– Ну, розповідай, – одразу ставить на стіл дві склянки та дістає з холодильника лід.

– Що, прямо так сходу?

– А чого тягнути? Зараз десята вечора і якщо ти тут, в моїй квартирі з оцим, – обводить пальцем батарею пляшок, присвистуючи, – то тобі точно є що мені розповісти, – кидає в склянки лід, наповнює їх по самі краї та одну з них підсовує до мене. – Твоє здоров'я, – робить великий ковток і закидує до рота шматок ковбаси. Поєднання смаків у друга на висоті.

– До речі про квартиру, – дістаю з ящика тарілки і кладу їх на стіл. – Здай мені свою квартиру на тиждень.

– Цю? – Артем випростовується на стільці, оглядаючи власну квартиру.

– Звісно, що цю, – ніби нічого такого й не сталося, розкладаю закуски по тарілках і сідаю навпроти друга.

– Тобі що власних ста квадратів мало? – вигинає дугою брову.

– Цілком вистачає, але саме в твоєму будинку живе одна моя знайома.

– Тобто, щоб ти зміг підкотити яйця до цієї знайомої, – виразно промовляє останнє слово, – я маю з’їхати зі своєї квартири?

– Все правильно.

– Ну ти Савченко зовсім очманів, – сміється, закинувши голову догори. – І хто вона? – уточнює, заспокоївшись.

– Катя з восьмого.

– Катя з восьмого, – бурмотить задумливо. – Вся в чорному, мало говорить?

– Ти її знаєш?

– Вона заселилась приблизно рік тому, але я не так часто перетинався з нею. Якось перекинулись парою слів в ліфті і це все. Вона наче привид. Не пойми коли йде з квартири і так само не зрозуміло коли повертається. Не те щоб я стежив за нею, але інших сусідів я бачу частіше. 

– Не схожа на дівок, яких ти зазвичай тра…

– Не схожа, – перебиваю, поки він не закінчив свою думку і ці слова єдині на що може розраховувати друг, бо задовольняти його цікавість я не збираюсь. 

Роблю ковток і кривлюсь від напою, який мені абсолютно не до смаку.

Виливаю залишки в раковину і дістаю з заначки друга те, що люблю сам. Артем не напружується коли я до нього приходжу в гості, бо я і сам знаю де все лежить. Довелось вивчити, бо друг ще той гостинний господар.

– Ну так що, згоден?

– Ще чого. А я де буду жити?

– Обирай будь-який номер в моєму готелі. Або апартаменти.

– А як щодо ресторану? – торгується.

– Все включено.

Артем замислюється, усміхаючись. Мабуть, вже прикидає чи посилить жерти по лобстеру на сніданок.

– Не нахабній, – перериваю його думки, які стовідсотково пов'язані з тим на що ще мене розкрутити за цю незначну послугу. Ну як незначну? Для мене це важливо, але йому цього не треба знати. Хоча підозрюю, що він вже мене розкусив.

У нього грошей кури не клюють, і він може собі дозволити будь-що, будь-кого і в будь-якій кількості, але він аж занадто азартний як і я сам, щоб упустити таку можливість. А саме покепкувати з друга.

Гроші нас обох не цікавлять, а от попасти на гачок дружнього стьобу, це як скуштувати вишуканий десерт. Тим паче якщо він стосується жінки. Особливо, коли він стосується жінки. 

Ми з Артемом схожі більше ніж нам би хотілося, а тому жарт про те, що не народились ще ті, заради яких ми б підняли свої дупи з крісел, завжди був для нас актуальним. Принаймні до сьогодні. 

– Добре, зроблю тобі послугу і зганяю до столиці у справах. Так що, будь так ласкавий і забронюй мені найкращий номер, – повільно наповнює склянку, не зводячи з мене насмішкуватого погляду. – І не забудь відкрити мені в ресторані персональний безлімітний рахунок, – вже відкрито посміхається.

– По руках, – протягую другу руку і ми закріплюємо нашу угоду.

– Ти здивував мене, – іронічно усміхається. – Але вона тобі не по зубах, – дражниться.