Розділ 20

Антон

– Антоне Миколайовичу, Вам як завжди? – підходить Кирило, помічаючи мене за столиком в залі, бо зазвичай я не вечеряю з видом на інших людей. Моє місце біля вікна з видом на море, але не сьогодні. – Ні, я зараз сам підійду.

Хлопець зникає, а я вибачаюсь перед батьками Каті, обіцяючи невдовзі повернутись.

– Не сумуй, – шепочу на маленьке вушко, нахиляючись на стільки близько, на скільки можна собі це дозволити за правилами пристойності.

– Не поспішай, – відповідає не так тихо, як я, за що отримує незадоволене шикання від матері.

Катя показово закочує очі, викликаючи цим лише мою посмішку. ЇЇ реакція хоч і забавляє, але зрозуміти її поведінку, а точніше неприязнь до мене, я все ще не можу. Я б і не назвав це неприязню, скоріше збоченим таким фліртом. Я ж не сліпий в решті решт. І ту напругу між нами в кабінеті не помітив би лише сліпий. Навіть її погляд говорить набагато красномовніше, ніж те сміття яке вилітає з її рота.

Щось з нею не так і це розриває мене навпіл. Одна частина волає послати цю дівку під три чорти з її вибриками, а інша знаходиться в залежності від темряви в її очах. Щоразу завмирає в очікуванні. Потребує нової дози. Раз у раз. 

Йду на кухню, дивлюсь бігунок із замовленням Каті, підмічаючи в ньому наявність рибних страв, хоча від початку наша розмова з її батьками зав'язалась саме через стейки. Мене це чомусь дивує, але я не відмовляюсь від бажання замовити м'ясо тих самих нещасних заморських корів. Додаю пару салатів, закуски та ще одну пляшку вина.

Повертаючись до столика, сповільнюю кроки роздивляючись дівчину, яка сидить до мене спиною. І це дає мені невеличку перевагу. Я можу поспостерігати за її поведінкою в родинному колі, щоб зрозуміти яка вона насправді, але і це не так то просто. Катя не випускає з рук келих вина і за будь-якої нагоди кидає погляди через плече, а саме в тому напрямку куди я пішов, залишаючи їх столик.

– Перепрошую, – зупиняюсь біля свого стільця і під зверхнім поглядом дівчини, сідаю поруч.  

– Ну що Ви Антоне, ми ж розуміємо, що у Вас свої справи, – Надія Вікторівна сама чарівність, на відміну від донечки, яка кидає в мене блискавками, з наміром спопелити.

– Ага, такі, як будівництво чергового готелю для товстосумів, на узбережжі, яке належить жителям міста, – хмикає відвертаючись і відпиває з келиха, наче це не вона щойно сказала.

– Ти за мною стежиш? – здивований її обізнаністю моїми справами, тим паче, що ця інформація ще не відома широкому загалу. 

– Сарафанне радіо вже працює  і настрій людей не на твою користь.

Не скажу, що здивований її словами, але в гонитві за земельною ділянкою я й дійсно упустив з виду такий нюанс, як невдоволення жителів майбутнім будівництвом, а отже треба, щоб юристи підготувались до можливих протестів та блокувань.

– Якщо не я, то хтось інший би це зробив. Не бачу в цьому нічого поганого, – підходить офіціант з тарілками та фраже, але Катю така дрібниця не зупиняє.

– Ти коли-небудь взагалі замислювався, що твій бізнес існує тільки для багатіїв? Клуб, ресторан, готель – цінник кожного твого закладу вищий за середній. 

– Це бізнес, і він працює за правилами ринку. Я пропоную якісний продукт, а ті хто може собі це дозволити – купують.

– Саме середній клас наповнює бюджет, в той час, як багатії, видумують схеми ухилення від податків, ховаючи гроші по офшорах, а у покарання отримують найкращі місця на шезлонгах біля басейну на місці, де колись звичайні діти грали в піску. А тепер ти виженеш тут готель і ці звичайні люди навіть не зможуть дозволити собі те, що ти продаєш. Бо тут буде і паркан в повний зріст і табличка “Приватна територія”.

Чого вона добивається? Закликає до мого сумління чи хоче пофілософствувати з приводу моїх моральних принципів? Не хочеться її розчаровувати, але я робив у своєму житті такі речі, що моє сумління вже давно випрацювало стійкий імунітет до подібного роду невинних закидів.

– Я розумію твою думку, але бізнес – це не благодійність, – кажу начебто очевидні речі та витримую паузу. 

– Тобто тобі байдуже, що твій бізнес існує тільки для розбещеної еліти?

– Не байдуже. Просто я не можу догодити всім. Є багато інших компаній, які роблять щось доступне для всіх. Я ж працюю в іншому сегменті.

– І тебе не турбує, що світ стає все більш розділеним? Що одні купаються в розкоші, а інші ледве зводять кінці з кінцями?

О, дівчинко, ти навіть уявити не можеш те дно, де ці кінці взагалі ніколи не зводяться. Це я думаю про себе, а вголос говорю дещо інше.

– Це глобальна проблема соціальної нерівності у всьому світі, яку один бізнес не вирішить. А ти паче мій. Але завдяки грошам, які витрачають багатії в моїх закладах, я можу підтримувати благодійність та допомагати тим, хто цього потребує.

– А ти справді це робиш, чи це просто гарна відмазка для власного сумління?

– Катя, ну що ти таке кажеш? – втручається Надія Вікторівна, і питання залишається без відповіді. – Вибачте Антоне, Катюша зовсім не мала на увазі…

– Все добре, – заспокоюю жінку. – У нас у кожного своя думка і це нормально.

На мить я пошкодував, що вирішив приєднатись до них, бо одна справа – намір роздратувати дівчину, а зовсім інша – своїми суперечками зіпсувати настрій її батькам.

Коли офіціант приносить страви, запахи смачної їжі розчиняють напругу, і атмосфера поступово пом'якшується, а згодом взагалі перетворюється на душевні посиденьки.  

Слово за слово і розмова дивним чином переливається з однієї теми в іншу, основні страви змінюються десертами, а я, дивлячись на дівчину, дивуюсь тому, як дивно влаштований світ. Батьки Каті такі відкриті та доброзичливі, що здається, ніби їхньою рідною дочкою є саме розважлива Аліна, а не бунтарка Катя. Та саме бунтарка перевертає мій світ всередині.