Розділ 19

Катя

– Яке шикарне місце, – мама зупиняється при вході, озираючись, і мені доводиться трохи підштовхнути її в спину, щоб слідом за нами зміг зайти тато. – Ой, вибач люба, – відходить в бік, усміхаючись.

Поки я сповіщаю хостес на чиє ім'я у нас зарезервований столик, мама все ще продовжує роздивлятися інтер'єр із роззявленим ротом.

Треба частіше влаштовувати батькам вечері поза домом. Це звісно задача з зірочкою, але може хоч так вони нарешті зрозуміють, що можуть собі це дозволити, бо ми з сестрою вже давно виросли і не потребуємо цілодобового нагляду.

Батько допомагає мамі зняти пальто і повісивши його на вішак, відсовує стілець, пропонуючи присісти за стіл. Це так галантно з його боку, що я не можу не усміхнутись. 

– Тут, мабуть, шалено дорого, – шепоче мама в бік тата, але побачивши офіціанта, що зупинився біля нашого столика, одразу вирівнюється по струнці, складаючи руки на колінах наче на прийомі у королеви.

Хлопець в смугастій сорочці приносить нам меню і рекомендує страви дня, мама ж шоковано бігає очима по рядках з назвами. Як знала, що не треба було навіть меню їй в руки давати, бо вона як побачить ціни то замовить собі лише склянку води та й ту без газу.  

Вечеря на честь їх з татом річниці, це наш з Аліною подарунок. Порадившись з сестрою, ми зупинились саме на “Сфері”, бо Аліна нічого крім цього ресторану запропонувати не змогла, мотивуючи це тим, що тут найсвіжіші продукти, найкрутіший кухар та найкраще обслуговування. Правильно кажуть: “Кожна жаба своє болото нахвалює”. Та я з нею не сперечалась, все ж вона в цьому краще розбирається. У мене лише одна проблема зараз – накормити батьків.

Поки очі мами лізуть догори, а тато хмикає перегортаючи чергову сторінку меню, я пробігаюсь одним оком по назвах і кличу офіціанта, щоб зробити замовлення. 

– Ну навіщо ж було так витрачатись? – продовжувала бідкатись мама навіть після того, як ми зробили замовлення.

– Мам, ну досить вже, – зітхаю. – У вас з татом сьогодні свято і ми з Аліною хотіли зробити вам приємний сюрприз, щоб ви провели вечір разом, а ти мало того що мене на побачення з татом потягнула та ще й переймаєшся за кожну дрібницю.

– Та яке там побачення, доню, – очікувано перебиває мене. – У нас ті  побачення кожен вечір, вдома за вечерею. А вам лише зайві витрати. Любий, скажи їй, – шукає підтримки в тата, – а той лише киває, погоджуючись та стискає її руку.

– Із сюрпризами все ще погано виходить? – кепкуючи, звертаюсь до тата.

– Як бачиш, – посміхається і ніжно цілує її руку. 

– Змовились вже, – обводить нас обох прискіпливим поглядом. – Ви з Аліною тепер окремо живете, а ми з татом ніяк не звикнемо без вас. Тому для нас найкращий сюрприз, це провести вечір зі своїми дівчатами.

– Ви маєте радіти, що ми з'їхали від вас та ще й проблеми свої із собою прихопили.

– Теж мені скажеш – радійте. Було б чому. Алінка поїхала розірвавши заручини і навіть нічого не пояснивши, а з тебе і лещатами слова не витягнеш. 

– Інші б раділи, що дорослі діти на голові не сидять, а ти жалієшся, – посміхаюсь, а батьки завмирають переводячи погляд мені за спину.

– Добрий вечір, – знайомий голос над головою наче грім серед ясного неба і я прикриваю від безвиході очі.

Савченко. Знову поїсти нормально не дасть.

– Добрий вечір, – хором відповідають батьки, змірюючи Антона зацікавленими поглядами.

– Познайомиш нас? – схиляється до мене.

– Ні, – відповідаю різко, сподіваючись, що він випарується.

Але ж ні, він навіть і не думає зникати і кутики губ, що лізуть в гору не віщують нічого доброго. 

– Антон, – привітно киває мамі та протягує руку татові, на що той аж занадто завзято встає зі свого місця, щоб потиснути її. – Друг Каті, – по-хазяйськи торкається мого плеча і трохи стискає.

Батьки у відповідь теж називають свої імена, а я скидаю важку руку зі свого плеча. 

– Коли це ми стали друзями? – шиплю крізь зуби, дивлячись на нього з під лоба.

– Можливо, коли твоя рука заблукала не в тому місці? – шепоче мені на вухо, щоб не почули батьки, а я чомусь ніяковію від його слів, точніше від опису моїх дій в день нашого знайомства.

– Антон трохи перебільшує, – швидко повертаюсь до батьків, поки вони не надумали зайвого. – Ми не друзі, він лише хазяїн клубу в якому раніше працювала Аліна і власник готелю в якому вона працює зараз,  – роблю поправочку, тим самим переводячи стрілки від нашої вигаданої дружби до їх ділових стосунків з сестрою.

– Ну що ж Ви стоїте, Антоне. Приєднуйтесь, – оживає мама, коли дізнається хто стоїть перед нею і вказує на порожнє місце поруч зі мною. – Пообідайте з нами. Катя замовила стільки їжі, що ми самі не з’їмо її.

– Антон поспішає, – натякаю, що йому вже пора зникнути.

– Залюбки, якщо не буду вам заважати, – повністю ігноруючи мої слова, відсуває сусідній стілець та вміщується поруч. – Я сьогодні ще навіть не обідав.

Чудово. Просто чудово. Звісно, що дане словосполучення має бути в лапках, бо я утрирую і ніяке це не чудово. Це просто жах.

– Ну що ж ви Антоне себе так не бережете? – незадоволено хитає головою мама. – Справи справами, а їсти обов'язково треба, – мама очікувано вмикає режим турботливої квочки і тут я розумію, що для того аби вона відключила гіпер опіку над нами з сестрою їй потрібні або онуки, яких можна бавити або ж зять якого можна накормити. 

Думки про зятя одразу відганяю від себе, наче настирливу муху, як мінімум тому, що вони виникли з появою Антона і реакцією мами на нього.

– Ви часто тут буваєте? – цікавиться у батьків Савченко.

– Та що Ви Антоне, це вперше. У нас з чоловіком річниця  весілля, – мама ніжно дивиться на тата. – Вже тридцять років пройшло з дня весілля, а я наче тільки вчора витрушувала з голови зернятка пшениці, якою нас посипали батьки.

– Я вас вітаю, – усміхається Антон. – Така прекрасна дата. Її дійсно треба відсвяткувати.