Розділ 16

Катя

Навіщо мені три десятки яєць? Вже вдруге задаю собі це питання, кидаючи погляд на покупки у візочку, хоча на підсвідомому рівні я вже знаю відповідь. Забитий продуктами холодильник – це п’ятизіркове окозамилювання для моєї сестри.

Після повернення Аліни пройшло вже декілька днів, які вона живе у батьків, поки вирішить куди рухатись далі. Її натяки про переїзд в інше місто доводять маму до мігрені, бо в її розумінні двадцятип’ятирічна дівчина не може жити сама у незнайомому місті без родини, друзів, та й в загалі без будь-яких знайомих. А стосовно нової роботи взагалі мовчу, бо звісно ж куди б вона не пішла влаштовуватись, її звідусіль продадуть в рабство. І не просто в рабство, а в гарем. Здається, вже саме час заблокувати мамі канал з турецькими серіалами.

Отже, під зав’язку забитий холодильник, свідчить про мій намір забрати до себе Аліну хоча б на декілька днів. І я бачу в цьому декілька плюсів, по-перше, мама перестане кожну хвилину запитувати, що вирішила сестра, по-друге, Аліна зможе спокійно та без тиску вирішити чого вона хоче, ну і по-третє, вона побачить, що я не відлюдник, який цілими днями сидить вдома, ховаючись від денного світла та людей, а продовжую жити це пекельне життя.

Ще й як жити. На широку ногу, як то кажуть. Спочатку шок контент, в головній ролі якого Олежик зі своїм нетриманням вужа в штанах, потім перестановка по фен-шуй пляшок в клубі Савченко, а на додачу відкриття моїх талантів в компанії, яка не пойми чим займається.

Ремарочка: звісно, що я вже знаю чим живе ця корпорація, але це такий каламбур з напрямків, що параноя Генріха Фрідріховича стосовно безпеки даних вже не здається такою вже і необґрунтованою. І кілька спроб проникнення в систему, яскраве тому підтвердження. 

Два дні проведені в офісі корпорації за тестуванням, здається почали повертати мій азарт. Те від чого я тікала і силоміць тягла за собою Макса, все одно наздогнало мене. Таким дивним чином, але все одно наздогнало.

Я була молодшою за Макса всього на два роки і саме він підсадив мене на комп'ютер, як би дивно це не звучало. Коли після закінчення школи, він вступив на факультет кібербезпеки, я наче нав'язливе цуценя пішла по його слідах. Але проблемою стало те, що мені це давалось легко. На порядок легше ніж йому. Не знаю, можливо тому, що не занадто старалась, бо для мене це не було так важливо, чи то хист до математики зіграв злий жарт, але факт залишався фактом – я була однією з найкращих на всіх потоках.

Макс не аби як пишався мною і завжди говорив: “От побачите, моя Кіті ще переверне цей світ”, але я бачила, що щось не так. Бачила тінь в його очах, коли казала, що не збираюсь присвячувати себе саме цьому напрямку. Мені було цього не зрозуміти. Я хотіла бути вільним художником не зв'язаною зобов'язаннями та не прив'язаною до місця. Легка робота, легкий заробіток, насичене життя – таким був наш девіз. Та здається, що девіз цей був тільки моїм.

Тепер, згадуючи день коли я склепала той код і показала його Максу, розумію, що саме та мить і стала точкою відліку. Згадую його слова, коли він намагався вмовити мене не закопувати свій талант, бо він розумів, що якоюсь мірою я роблю це через нього. Так, він був талановитим програмістом, але на жаль не на стільки, щоб зрівнятись зі мною.

Створивши власну компанію, ми в основному займались типовими розробками. Я бралась лише за цікаві проекти зі створення додатків та ігор,  а він вдавав, що хоче того ж чого і я. І в решті решт кожен з нас жив у брехні. І щоб зрозуміти це, мені знадобилось цілих три роки, а Максу довелось піти з життя.

Я завжди обурювалась, коли Олег намагався змінити Аліну, бо щиро вірила, що кохана людина не повинна так робити. Але як бути з тим, що я сама змінювалася заради коханого? Ні, він ніколи не просив про це – навпаки, завжди підтримував мене і говорив, що я повинна розвивати свої таланти. Та я не хотіла. Просто не хотіла бути кращою за нього. Бо для нього це було важливо, а для мене – ні. Я сама закопувала себе. А тепер розумію, що Макс із цим не змирився. Можливо, він просто втомився доводити мені цінність моїх знань та вмінь.

Повільний рух продуктів по стрічці починає гіпнозувати і лише голос касира приводить мене до тями.

– Карта чи готівка? – голосно запитує і скоріше за все вже не вперше, поки я замислилась.

– Хвилинку, – мацаю по кишенях куртки в пошуках готівки, яку мені втулили на заправці. – Давайте картою, – здаюсь, відкриваючи додаток на телефоні, але датчик видає знайомий звук оплати.

Волохата чоловіча рука прибирає чорну картку від термінала,  а ніздрі забиває знайомий запах. Якби цей аромат не тягнувся від вже знайомого мені Савченко, я б сказала, що він мені навіть сподобався. Але ж це знову він. 

– Навіщо ти це зробив? – запитую незадоволено, схиляючи вбік голову.

– Допоміг дівчині в біді, – усміхається, прокручуючи картку між пальцями. 

– Я не була в біді, – огризаюсь. – Скасуйте транзакцію! – кажу касиру.

– Не треба скасовувати, – заспокоює шоковану жіночку, з бейджиком на ім'я “Леся”.

– Треба! – обурююсь.

– Не треба! – усміхається.

– Ви нарешті вирішіть, що робити, – зривається жіночка, а до нас вже крокує охоронець.

– Вибачте, Леся, – чарівно усміхаючись, звертається до касирки Антон, розгортає пакет і починає складати в нього покупки. Мої Покупки! – Ми з моєю дівчиною зранку посварились і вона трошки не в дусі. Так люба? – нахиляється і торкається губами моєї скроні.