Розділ 15

Антон

Стукіт у двері не застає мене зненацька, я знаю, хто очікує за дверима, тому даю дозвіл увійти. Аліна тихо вітається і я вказую їй на стілець навпроти столу, а сам швидко дописую повідомлення. 

– Ну привіт, – закриваю кришку ноутбука. – Вибач, треба було написати дещо, поки не забув. А то знаєш як буває, обернувся і забувся.

– Розумію, – ніяково усміхається, а мене дивує, що після двох років знайомства, вона здається все ще побоюються мене.

– Розповідай, як справи?

– Антон Миколайович, я звільняюсь. Я попередила Наталію, забрала речі, але хотіла повідомити Вам особисто, – тараторить на видиху.  

– Це ти дарма, так рубати з плеча. Але враховуючи обставини, я тебе розумію, – шкода, що ця ситуація зачепила і її. – Що робитимеш? Є вже якісь плани?

Розгублено смикає плечима. 

– Воно і добре, що ти дізналась про його зради до весілля. Зібрала речі і пішла, без необхідності ділити спільне майно та дітей, – намагаюсь казати це спокійно, хоча такими словами навряд чи заспокоїш.

– Зради? У множині? – перепитує розгублено.

– На жаль. 

– Чому ти мовчав весь цей час? – випалює голосно, переходячи на “ти”.

Щось новеньке.

– Я не лізу у чужі стосунки, допоки вони не стосуються мене особисто, – дівчина завмирає, розуміючи, що наша розмова не лише про зраду Олега, а й про необачний вчинок Наталії стосовно мене. – Камери, – вказую на стелю. – Про них всі забувають, але вони все бачать.

В цей момент хочеться розсміятись, бо хоча камери, вартістю декілька тисяч зелених все бачать, наймані охоронці не поспішали ділитись зі мною побаченим.

– І що Ви будете робити з Наталією?

– Поки що, нічого, – вона очікувано дивується, а я відчуваю себе лузером, який залишає зрадників без покарання. Відчуваю, як моя репутація тріщить по швах, але виправдовуватись не збираюсь.У мене на них інші плани. – Краще залишимо цих двох, не до них зараз, – нахиляюсь трохи вперед і спираючись руками на стіл, змовницьки промовляю: – У мене є для тебе ділова пропозиція.

Аліна в даній ситуації явно не очікувала від мене ніяких пропозицій, і її вирячені очі яскраво про це свідчать. 

– Як ти ставишся до того, щоб попрацювати в ресторані? Мені потрібен адміністратор в "Сферу", – роблю паузу, щоб вона переварила інформацію. – Одразу додам, що такі відмазки, як відсутність досвіду не підходять, бо звісно ж тобі доведеться пройти сім кіл пекла при навчанні, перш ніж я випущу тебе до людей.

– Наташка вдавиться, коли дізнається, що Ви запропонували мені цю посаду, – посміхається і це добрий знак.

– Те що Наталія працювала в цьому клубі, це лише через її особисті досягнення переді мною, але вона не настільки винахідлива у ліжку, щоб я довірив їй керувати "Сферою". Ти сама знаєш скільки я вклав в цей ресторан.

– Це крута пропозиція, а тим паче для звичайної офіціантки, – вона мнеться і я вже розумію, що далі на мене чекає відмова. – Я не маю чіткого плану дій на найближчий час, але я схиляюсь до того, щоб переїхати в інше місто. Можливо, не таке велике.

– І на скільки маленьким має бути місто? – намагаюсь зрозуміти, чи не в сільському магазині вона зібралась працювати. – Я так розумію, Київ тобі теж не підходить?

Моєму готелю завжди потрібні відповідальні працівники, але все ж таки не хотілось би відправляти її до столиці.

– А нічого, що Київ у п'ять разів більший за Одесу?

– Ну, тоді залишається лише Львів, – вона напружується від моїх слів і я розумію, що зачепив її, тому продовжую тиснути. – В мене там невеличкий готель, працює ледве-ледве, наче безхозний. У нього є потенціал, але в мене немає на нього часу. Я буваю там дуже рідко, тому мені потрібна людина, якій я можу довіряти, як самому собі. Мало того, вводити тебе в курс справ там нема кому, а навчати тим паче тож заглиблюватися в роботу доведеться самій. І поки ти не почала відмовлятись, хочу додати, що це не благодійність з мого боку. Я усвідомлюю, що ти молода, без досвіду і зараз трохи не рішуча, але хочу нагадати, що я все бачу, – знову тицяю пальцем у стелю, нагадуючи про камери. – Я бачив як ти працювала за себе, як поралась за баром і як розгрібала халепи, поки Наталя десь вешталась, – ми обоє кривимось в цю мить, бо розуміємо де адміністраторку носило в цей час. 

Аліна, вже відкрила рот, щоб щось сказати, але я зупиняю її. Продовжую свою промову і бачу, як в її голові вже працюють шестерні, намагаючись прийняти правильне рішення. Вона знає, що я маю рацію. Я прийняв її на погодинну роботу ще студенткою, яка не хотіла сидіти на шиї у прийомних батьків, але прийшов час розправити крила. Я побачив в ній потенціал ще тоді і я бачу його в ній зараз. І якщо вона зараз знову відмовить, то доведеться зізнатись собі, що я помилився стосовно неї. А я не помиляюсь.

– Я хочу спробувати, – каже впевнено. – Ви можете надати посадову інструкцію, щоб я ознайомилась з обов'язками?

– Звісно, але ти маєш розуміти, що від когось іншого я б вимагав виконувати все згідно з інструкцією, але від тебе я очікую на багато більше.

– Я і наполовину не настільки винахідлива, як Наталія, – жартує, і коли до мене доходить сенс її слів мій сміх вже не зупинити. 

– Жартуєш. Це добре. Але знову себе недооцінюєш, навіть у такій не хитрій справі, – задоволений її відповіддю, розслаблено відкидаюсь на спинку крісла. – Мені важлива твоя думка, спочатку як відвідувача, потім як адміністратора. Можеш згодом внести деякі зміни в дизайн готелю, або обслуговування. Не буду тобі підказувати, але суть ти маєш зрозуміти. Дрібнота мене не цікавить, але на кожен дійсно великий крок я чекатиму від тебе звіт.

– Бачу, Ви дуже полюбляєте звіти.

– Маю такий грішок. Не хочу зациклюватися на якійсь одній справі, хай то клуб, готель або ресторан, але і розпилятись сам на такі дрібниці теж не хочу, тому мені і потрібна людина, яка буде керувати ним, як своїм. Звіти допомагають мені бути у курсі справ, тому як не крути, а звітувати доведеться. Можливо, колись настане час і я продам цей готель, але точно не зараз.