Розділ 13

Катя

– Катюша, вже восьма, – обережно промовляє Лев, топчучись на порозі  позаду мене. – Може ти вже поїдеш додому?

– Може, – тихо зітхаю.

Морально виснажена, вичавлена, пригнічена – це про мене зараз. Ніколи б не подумала, що можу дійти до такого стану. Стану зневіри. Але після того, як знайшла на комп'ютері Макса свої коди, моє серце зірвалось в прірву.

Коди, які потребували доопрацювання і до яких я вирішила ніколи не повертатись. Такі речі це не просто про захист, це про кабалу на багато років. Бо якщо ти в чомусь кращий, а тим паче якщо сам щось винайшов, то тобі немає заміни і ти маєш обслуговувати своє дітище. Тому ми з Максом вирішили не хапати зірок з неба і не заганяти себе в рамки та залежність від клієнтів, а продовжувати жити своє щасливе життя.

Я думала ми мріяли про одне й те саме, та, мабуть, Макс був зі мною не згоден. Він працював над програмою потай від мене і навіть примудрився втюхати її не те що не порадившись зі мною, а навіть не сказавши. 

– Не змушуй мене виганяти тебе силоміць, – голос друга повертає мене у реальність. 

Він весь цей час стояв позаду, чи вже встиг повернутись?

– Не буду, – кажу знесилено.

Під недовірливим поглядом друга підіймаюсь з місця, наостанок кинувши сумний погляд на комп'ютер Макса. Все що я могла дізнатись, я вже дізналась і на сьогодні з мене вистачить. 

– Яка хороша дівчинка, – легенько проводить по спині рукою, коли я проходжу повз нього.

Офіс вже давно спорожнів, тому вимкнувши світло зачиняю вхідні двері. В ліфті їдемо мовчки. Лев не наважується вставити бодай одне слово, а в мене немає сили казати будь-що. 

– До завтра, – обіймає мене своїм тоненькими ручками та знімає свою автівку з сигналізації, а я прямую до байка, на ходу одягаючи на голову шолом.

До квартири їхати лише декілька кілометрів і їх катастрофічно не вистачає, щоб провітрити голову та розвіяти думки.

Думати про вчинок Макса 24/7 – немає сил. Аналізувати кожну деталь – не можу. Згадувати кожне слово – більше не хочу. І я розвертаю байк.

Дорога до аеропорту займає лічені хвилини, але сьогодні я нікуди не лечу. Мені потрібно дещо інше. Мені потрібен адреналін. Азарт. Небезпека. Щось на межі життя та смерті. 

Вогні попереду сповіщають, що я не помилилась і сьогодні перегони проходять саме тут. Додаючи газу, спускаюсь під міст. 

Натовп розступається пропускаючи мене і лише тоді я бачу, що на лінії старту вже стоять два байки. Чекати поки закінчать заїзд? Розмовляти з людьми коли в середині все лютує? Посміхатись коли на душі паскудно? Не варіант. І я стаю між ними. 

Хлопці по обидва боки підіймають скло на шоломах і я впізнаю один з цих двох поглядів. Антон. Здивований? Ні. Злий? Ні. Скоріше задумливо загадковий.

За мить поруч опиняється Денис і я обертаюсь до нього, протягуючи складені навпіл купюри, як ставку.

– Доведеться зачекати, Кіті, – забирає з рук гроші. – Ти знаєш правила.

– Хай їде, – весело промовляє молодий, судячи з грайливих очей хлопець. – Так навіть цікавіше.

– Ти не проти? – звертається до Антона і той здіймає вгору великий палець, погоджуючись.

– Тоді добре, – не дуже радісно промовляє Ден, але дає відмах приготуватись.

Дівчина, що стоїть на парапеті, звабливо дістає з декольте хусточку та підіймає її високо над головою. Один рух – шматок тканини летить донизу, а ми зриваємось з місця.

Витискаю максимум лише на перші кілька сотень метрів, підлаштовуючись під сусідні байки. Місця для трьох дійсно мало, тим паче якщо не знаєш чого очікувати від суперників. Мозок працює швидко, кров у венах закипає і я нарешті відчуваю себе живою. Вільною. 

Хлопець ліворуч починає підрізати мене перед самим розворотом і я ледь втримую кермо, щоб не підбити Антона. Ми з ним встигаємо лише переглянутись, поки той засранець обходить нас, розвертаючись навколо бочки. Зухвало з його боку.

Наступною розвертаюсь я, а слідом за мною вже Антон. Наздоганяю я поганця швидко, але він починає виляти дорогою, не пропускаючи мене вперед. Ден точно не спустить такого з рук, бо для нього правила і безпека учасників на першому місці. І це саме те, чим нехтує третій учасник. 

Я і сама можу провчити його, треба лише дістатись до фінішу, але я не встигаю, бо очі засліплюють мигалки поліцейських автівок. Попереду розгортається справжня метушня. Десятки мотоциклів кружляють по колу, намагаючись вибратись з оточення і хлопець не справившись зі своїм байком, перекриває мені дорогу.

Відчуваю пекучий біль в руці, навіть через товстий шар захисту на шкірянці, коли сама завалююсь на бік, а байк протягує мене по асфальту. 

Різкий звук і поруч зупиняється Антон. Впізнаю його байк, та й немає більше кому тут бути, крім нас трьох.

Відчуваю легкість, коли, він підіймає байк, звільняючи мою ногу. Встаю на ноги, полегшено видихаючи. Ціла. Лише трохи забилась, але руки та ноги на місці. Це добре. Дуже добре.

– Малий, – кричу Антону та швидко, на скільки мені дозволяє власне тіло, підбігаю до хлопця і знімаю з нього шолом.

Зовсім ще дитина. Бісове дитя, яке вирішило пограти в дорослих. А що ще гірше, пограти життями тих самих дорослих. Хочеться відкрутити йому голову одним рухом, але натомість запитую:

– Живий?

– Здається, – промовляє, кривлячись від болю.

– Встати можеш? – простягаю йому руку, але Антон вже підхоплює його по під руки, підіймаючи на ноги. 

Малий ледь тримається на одній нозі, зігнувши іншу. Чорт! 

– За мною, – кричу крізь шолом і мчу до свого мотоцикла.

Шум, крики, сирени, мигалки – все змішалось. Серце калатає. В голові бардак. Але інстинкти виживання працюють на відмінно.

Підіймаю байк і киваю малому, якого підводить Антон, щоб сідав позаду.

– Давай краще я його повезу, – обурюється Савченко. – Ти теж забилась.

– Сідай! – кричу, але не впевнена що мене чутно, тому похлюпую рукою позаду себе.