Розділ 12

Катя

Третя. Місячне сяйво проникає до кімнати, знайшовши потайний хід між щільно закритими шторами. І мені не залишається нічого іншого, як роздивлятись дивні тіні, що повзуть стелею. Мій мозок гуде. Думки переповнюють. Питання без відповіді зводять з розуму.

П'ята. Я все ще втикаю в стелю прокручуючи розмову з мужиком в занадто дорогому костюмі. Макс таким не довіряв, тож як так вийшло, що він працював на одного з них. Навіть якщо він робив роботу на стороні, то чому не сказав? Не хотів вплутувати? Боявся? Не довіряв? 

Шоста. Здається, сьогодні сон для слабаків. 

– До біса, – відкидаю в бік ковдру й підводжусь з ліжка. 

Поки кавоварка вичавлює з себе живильний напій, натягую теплі шкарпетки й накидаю на себе пухнастий халат. Мій звичний одяг, коли я виходжу на балкон, для ранкового ритуалу.

Спираюсь на бильця, тримаючи в руках гарячу чашку. Повільно видихаю гарячу пару в перемішку з димом, спостерігаючи, як в будинку навпроти починають світитися вікна. Мабуть, вже саме час збиратися на роботу.

День. Ніч. Все перемішалось, бо ще від учора всі мої думки були зайняті типом, на ім'я Генріх Фрідріхович та його пропозицією. Чи правильніше сказати ультиматумом. 

Навіщо Макс зв’язався з ними. Він зробив це добровільно чи його теж поставили перед вибором? Хоча, який ультиматум?! Той код – він мій. І дізнатись про нього у світській бесіді вони не могли. Про нього знали лише ми вдвох. Принаймні я так думала до вчора.

І той договір про надання послуг складений від імені нашої з Максом фірми, а отже як не крути я теж маю до нього відношення. І зовсім нікого не хвилює, що скоріше за все, в нашому екземплярі, в цілях безпеки, вказано зовсім інший перелік робіт.

Якщо Макс його підписував, то десь має бути копія. Він був обережним в цьому плані. Він зберігав все. Навіть прострочені гарантійні талони на техніку. А дещо навіть сканував, скидаючи в віртуальне сховище, щоб папірці не займали місце у квартирі.

Сховище. Те, що я навіть і не думала ніколи відкривати в пам’ять про Макса. Це було його особисте. Але… 

Один ковток. Другий. Одним махом допиваю каву, міцно притискаю фільтр до металевої поверхні, поки не згасне остання іскра й повертаюсь до квартири. 

Швидко вмиваюсь, чищу зуби й одягаюсь, а вже за десять хвилин виїжджаю з підземного паркінгу.

Звісно що в такий час в офісі нікого немає. Лише здивований моєю ранньою появою охоронець киває, вітаючись. 

Вимикаю сигналізацію, кидаю куртку на перший ліпший стіл і завмираю, уставившись в двері кольору горіх. Я зачинила їх рік тому. В ту ніч, коли Лев знайшов мене в кабінеті Макса неадекватною і в істериці.

Це був не перший випадок, але він став останнім. Я більше не перетинала цей поріг, не ходила з кута в кут, наче загнаний звір, намагаючись знайти відповіді на питання, на які ніхто не збирався мені відповідати. Того вечора я закрила кабінет і відтоді жодного разу його не відчиняла. До сьогодні.

Не з першого разу, але встромляю ключ в замок. Прокручую його, але не поспішаю відчиняти самі двері.

Я була в тій кімнаті тисячі разів, але зараз безжальна рука страху стискає мої нутрощі. Чого я боюсь? Знайти те, що шукаю чи навпаки не знайти, і знову не мати відповідей.

Тихе клацання дверної ручки і я вже в середині.

Не одразу орієнтуюсь в напівтемряві, але коли очі звикають, бачу, що  тут все лежить, так само як я і залишила.  Порожній келих на столі, розкидані по підлозі папери, перекинуті стільці. Спогади лещатами затягують мене в неминуче і я швидко вмикаю світло. 

Краще. Так набагато краще. 

Вмикаю комп'ютер і поки він завантажується, розставляю по місцях стільці й підіймаю папірці, викидаючи їх одразу у смітник. 

Зараз кімната не здається мені такою вже страшною як раніше. Хіба що дуже брудною, через шар пилу на поверхнях.

Серветкою витираю стіл та комп'ютер і відкриваю перший файл. Починаючи з робочого комп'ютера, я не сподіваюсь знайти на ньому щось важливе, але першим ділом хочу вичистити його. 

Так, я струсила. Але мені потрібна пауза. Зовсім трохи часу, щоб звикнути. 

Один за одним перетягую старі файли в кошик. Нічого важливого, звичайні робочі документи, нотатки, скани. Хоч я і не розраховувала знайти на цьому диску щось цікаве, та все ж я трохи розчарована. А все тому, що треба робити наступний крок. Той, який я мала зробити ще з самого початку. І я маю на увазі не тільки сьогоднішній ранок, а набагато раніше.

Знову завмираю. Але цього разу не перед дверима. Переді мною полички. Такі як і у всіх, з книгами, сувенірами, фотографіями. Нашими фотографіями. Тими, які я давно прибрала зі свого простору, не в змозі більше дивитись на нас щасливих. 

– Оу, привіт, красуня, – чую за спиною голос друга, але я на стільки заклякла від власних страхів, що навіть не здригнулась. – Не очікував тебе тут побачити.

– Я й сама не очікувала, – криво усміхаюсь, переводячи на нього погляд.

Завжди усміхнений, але не зараз. В його очах здивування, а на обличчі проступає стурбованість. Одного разу він натякнув, що треба вже навести лад в кабінеті Макса, але після моєї різкої відмови, більше не порушував це питання. 

І от зараз я знову тут, з наміром знайти відповіді на питання й перегорнути сторінку, сподіваючись що стане легше.

Відсуваю три крайні книги та прикладаю великий палець до сканера. Секунда…дві… і коли я вже думаю, що щось не так, стіна відсувається, відкриваючи прохід у “свята святих” Макса. Прихований кабінет, в якому він працював над розробками та великими проектами, бо не любив коли його відволікають. 

Поки я стою наче вкопана, вдивляючись у темряву кімнати, позаду важко зітхає Лев. 

– Кави? – обережно промовляє.

– Так, – відповідаю машинально, роблю глибокий вдих і заходжу в темряву.