Розділ 11

Катя

– Катерина Ярославівна, – лунає майже над головою і від несподіванки я завмираю.

– Так, – обертаюсь й впираюсь поглядом в отруйно зеленого кольору краватку.

Переводжу погляд вище, скануючи обличчя яке мені не знайоме, але яке з першого погляду викликає відразу, бо риси обличчя настільки різкі, наче їх вирубали сокирою.

– Проїдьте з нами, – рукою вказує на позашляховик припаркований попереду, біля якого крутиться ще один амбал.

– З якого переляку? – ігнорую мужика, відкриваючи свою автівку. 

– Будь ласка, – додає жорстко та натискає на дверцята, гучно закриваючи їх.

– Геть здурів? – зриваюсь, коли відчуваю тиск на руці. – Руки від мене прибери, – висмикую руку, і роблю крок назад, але упираюсь спиною в автівку. – Хто ти взагалі такий і що тобі від мене треба? 

– Якби Ви вчора самі зателефонували, як Вас і просили, то сьогодні мені б не довелось вдаватись до крайнощів.

– То це Ви вирішили, що хочете працювати зі мною? – здіймаю догори брову, розуміючи хто стоїть переді мною.

І я таки дійсно не перетелефонувала за тим номером.

– Не я, але я відповідальний за Вашу згоду, – пронизує поглядом.

– Навіть так? – хмикаю. – Я так розумію, що вибору у мене немає?

Я доросла дівчинка і чудово розумію, що або я сама сідаю в ту автівку або мене туди запхають силоміць. І навіть якщо я зараз і зможу якось уникнути цієї поїздки, то де гарантії, що наступного разу мене не підкараулять в якомусь темному куточку.

– Поїхали, – проходжу повз, зачіпаючи його плечем, щоб звільнив мені дорогу. 

На ходу ставлю на сигналізацію автівку і зиркаю на будівлю, де над входом висить камера відеоспостереження. Якщо мене викинуть в найближчій канаві, сподіваюсь, що хтось таки додумається передивитись записи з камер.

Переді мною галантно відкривають дверцята і я займаю місце на задньому сидінні. Амбал сідає за кермо, а зелена краватка поруч з ним.

– І що, ви мені навіть очі не зав'яжете?

– Дивитесь забагато дешевих фільмів, Катерина Ярославівна, – посміхається, дивлячись на мене у дзеркало заднього виду.

Їдемо ми не так далеко, як я собі вже накрутила і вже за хвилин десять спускаємось у підземний паркінг, а звідти приватним ліфтом на одинадцятий поверх. Може я і дивлюсь дешеві фільми, але таке шифрування не схоже на звичайний візит. Дивно, що вони мене з вулиці забрали, а не з квартири виволокли.

Коридорами не блукаємо, а одразу зупиняємось біля однієї з десятка однакових дверей в цьому приміщенні.

– Проходьте, – зелена краватка відкриває двері, пропускаючи мене вперед.

Заходжу до кабінету і одразу натикаюсь на спопеляючий погляд його власника. Від такого одразу хочеться бігти, але двері позаду зачиняються. Мишоловка захлопнулась. І я в неї потрапила.

– Радий, що у Вас все ж таки вийшло приїхати, – підводиться з місця, але з-за столу не виходить.

– Це більше схоже на викрадення, – випалюю з викликом.

– Не перебільшуйте, – каже з легким усміхом. – Ми просто поговоримо. Сідайте, – вказує на стілець біля столу.

– Може спочатку поясните, навіщо мене сюди притягли?

– Гаразд. Тоді перейдемо одразу до справи.

– Було б добре.

Кожне моє слово веселить його, але все це тимчасово і наступного разу я ризикую побачити не його посмішку, а шахту ліфта.

Чому саме зараз мій інстинкт самозбереження вирішив відпочити, дозволяючи мені молоти дурню та провокувати мужика за великим столом.

Чоловік сідає у крісло, а коли знову киває своєму помічнику, відчуваю легкий поштовх в спину і мені не залишається нічого іншого, як присісти на запропонований стілець.

– Як Ви вже знаєте, Максим, світла йому пам'ять, працював на мене.

Його слова мене дико напружують. Хочеться кричати, що то був не Макс, що його з кимось сплутали, а все на що у мене вистачає сили, це з недовірою хитати головою.

– У Макса була власна справа, – виправдовуюсь.

– І це абсолютно не заважало йому забезпечувати нам захист, – самовдоволено кривить губи. – Вчора наша система зазнала хакерської атаки. Загрозу ліквідували, але мені потрібна повна перевірка. Я хочу бути впевненим, що такого більше не повториться і що дані моїх клієнтів захищені. Раніше цим займався Максим, але тепер його немає.

– І що? – кидаю з викликом.

– А те, що тепер це буде Вашим завданням, – загрозливо дивиться на мене, спираючись ліктями на стіл.

– Я не маю жодного відношення до Ваших справ, чи того, що для Вас робив Макс.

– Думаю, Ви не розумієте всю серйозність ситуації, – чоловік дістає з шухляди планшет, кладе його на стіл і підсовує до мене.

Коли беру його до рук, то подих перехоплює, бо договір відкритий на екрані красномовно та в дрібницях розповідає про те, як же я погано знала Макса. Він надавав їм не просто послуги з налаштування, він розробляв для них систему захисту: шифрування, контроль доступу, розподіл прав, захист від зломів і перелік цей просто нескінченний.

– Навіщо Вам я, якщо у Вас є власні спеціалісти, які можу працювати з цим? – повертаю планшет назад на стіл.   

– Тому що код який він використав в основі нашої системи – унікальний, знову бере планшет до рук, відкриваючи нову сторінку і розвертає до мене. – І цей код був створений Вами, Катерина Ярославівна.

Пальці тремтять, коли я знову і знову перегортаю рядки коду на екрані. Знайомі імена змінних, характерна структура, навіть коментарі – це моя робота. Мій стиль. Моє авторство.

Горло стискає, ніби вузол, а кожен вдих застрягає десь у грудях. Очі продовжують бігати по рядках, бо мозок відмовляється приймати реальність. Ту чортову реальність, де мою роботу використали без дозволу і зробила це кохана людина.

Я не хочу в це вірити. Але очі не брешуть. Їх код дійсно унікальний. І написаний він мною.