Розділ 10

Катя

Я йшла до нього з чітким наміром розставити все по своїх місцях. Сказати один раз і чітко, щоб він нарешті зрозумів, що не треба мене зачіпати. Мені не потрібні його увага та квіти. І незрозумілі записочки теж не потрібні. Я лише хочу заплатити свій борг за розбиті пляшки і забути про нього раз і назавжди.

Але поки я наближалась, моя рішучість здається почала танути, бо він уже дивився на мене.

Антон розслаблено відкинувся на спинку стільця і весь його вигляд кричав – він чекає. І не просто когось, а мене. Його очі нахабно ковзають по мені, а на обличчі несподівано з'являється його фірмова напівусмішка. Та сама з нотками впевненості, грайливості і… ніжності?!

– Каааатя, – солодко розтягує, наче смакує моє ім'я, коли я зупиняюсь біля його столика. – Радий тебе бачити.

– Це не взаємно, – схрещую руки на грудях.

– Шкода. Як спалось?

– Ти вже порахував скільки я тобі винна?  – ігнорую його питання і сідаю на стілець навпроти, який до цього займав його співрозмовник. – Не люблю ходити в боржниках.

– Так кортить відпрацювати? – шепоче, нахиляючись вперед і спираючись ліктями на стіл.   

– Не відпрацювати, а відшкодувати збитки. Відчуваєш різницю?

– Мені більше подобається перший варіант, – покручує в руках металеву запальничку, але я не зводжу погляд саме з його обличчя. Нахабного. Зухвалого.

– Що тобі від мене треба, Савченко? – витримую його погляд, навіть не кліпаючи. 

– Це ти до мене підсіла, тож це я маю запитувати про твої наміри стосовно мене, – пухнасті вії прикривають його ясно-блакитні очі, коли він примружується, очікуючи від мене відповіді.

Як же він мене бісить. 

– Навіщо ти прислав квіти?

– Сподобались? 

– Ні, – а тепер вже я нахиляюсь вперед. – Занадто банально. Троянди? Серйозно?

– І які ж квіти тобі подобаються, загадкова Катя?

– Твоєї убогої фантазії не вистачить, щоб вгадати, – не задумуючись, ляпаю язиком, аби заткнути його, а натомість в його очах загоряється цікавість, а сам він задумливо торкається рукою підборіддя.

Навіщо я взагалі підсіла до нього. Навіщо згадала той борг. Може він вже і забув про нього, а тут знову я зі своїм нагадуванням. Звісно не хочеться бути боржницею Савченко, але і лізти на рожен не варто було.

Він правий, я сама підійшла до нього. Розізлилась. Не втрималась. Накинулась з претензіями. Сама дала привід. Сама спровокувала. Але пізно це зрозуміла. По його обличчю розумію, що пізно. Він вже щось замислив. Чорти б його вхопили!

Побачивши, що Лариса Іванівна вже прямує в моєму напрямку, швидко підводжусь й поспішаю повернутись за свій столик, кидаючи Савченко лише коротке: Бувай.

– Я все ж спробую, – доноситься мені в спину і я розвертаюсь. – Я спробую вгадати, – повторює з посмішкою.

– Роби що хочеш, – фиркаю, відвертаючись, щоб більше не бачити його задоволеного обличчя.

Антон

Не дівчина, а сама чарівність. Жодного натяку на ніжність, скромність або поступливість, але чомусь саме це мене в ній і приваблює. 

Те, як вона сидить, наче на голках, як заправляє за вушко короткі пасма, які постійно вириваються на волю, як покручує ніжку келиха, все це свідчить про її внутрішню боротьбу. Боротьбу із собою, власними бажаннями та демонами. 

За дві хвилини нашої “дружньої” бесіди розгін її настрою був від стану послати мене на три букви до стану закопати. І чомусь я впевнений, що місце вона б для цього обрала найгірше. Точно не квітучу галявину з бджілками і навіть не сосновий бор з хвойним ароматом, а найбруднішу канаву з жирними пацюками десь на краю міста. І от питання: за що вона мене так ненавидить?

Так, я прислав їй сьогодні квіти. Просто щоб порадувати. Чи може для того, щоб розізлити. Тут я не впевнений. Ці квіти скоріше нагадування про себе, поки я не розберусь з поточними справами в тому числі і з Наталією, перш ніж вдатися до дійсно рішучих кроків.

Та хто ж знав, що вони її так зачеплять.

Вона могла змовчати, проігнорувати, могла залишитись на своєму місці, в решті решт, але вона цього не зробила, чим ще більше підігріла мою цікавість.

Рано чи пізно нашій грі точно бути, але її реакція на мої дії змушує наблизити цей момент.

Проходячи повз її столик, зупиняюсь.

– Радий був знову тебе бачити, Катя. Сподіваюсь, скоро побачимось.

– Сподіваюсь, що не скоро, – фиркає у відповідь, ледь стримуючи себе в присутності жінки, яка сидить з нею за одним столом.

– Приємного вечора, леді, – усміхаюсь її подрузі, ловлячи на собі її зацікавлений й водночас здивований погляд.

– Дякуємо, – каже жіночка, коли бачить, що Катя бере в руки келих і робить великий ковток, не збираючись мені відповідати.

Здається, злиться. Чи може нервує? Хто б міг подумати.

Знімаю з гачка пальто і коли опиняюсь на вулиці, накидаю його на плечі. Попри пронизливий морозний вітер зовсім не відчуваю холоду, а от що я відчуваю, так це пропалюючий погляд спрямований мені в спину. І я навіть знаю чий це погляд.

Макар відчиняє дверцята автівки, побачивши, що я вийшов з ресторану, але я зупиняюсь поруч.

– Які квіти ти знаєш? – запитую у Макара, перш ніж сісти в автівку і явно не це він очікував від мене почути після зустрічі на яку я сюди приїхав. 

На його місці, у мене б точно виникло з десяток питань, як пов'язані між собою квіти та прикормка ще одного народного слуги.