Розділ 9

Катя 

Дивний початок дня, повний ігнор всіх людей в його середині і от на завершення я маю зустрітись з мамою Макса. Ну щоб остаточно вже клепки повилітали. Бо в день, коли я вирішила перегорнути найпаскуднішу сторінку свого життя, все мені про неї нагадує.

Перший час після смерті Макса ми часто ходили з нею разом на цвинтар, ми були разом в нашому горі, та все частіше я почала чути від неї, що так не можна, що я маю продовжувати жити сьогоднішнім днем, а не минулим. Пам’ятати, але не сумувати за тим чого вже ніколи не бути.

Я її не розуміла. Не хотіла. Мені було затишно у своєму горі і я просто не хотіла бачити все, що відбувалось навколо. І от зараз я маю усміхатись, щоб і самій нарешті повірити, що я справляюсь.

Перетнувши поріг ресторану, мені не доводиться довго видивлятись серед відвідувачів тендітну білявку, вона встає з-за столика махаючи мені рукою і я одразу помічаю її. 

– Привіт, люба, – ніжно промовляє Лариса Іванівна.

– Привіт, – першою роблю крок і міцно стискаю її в обіймах.

Такі знайомі і такі теплі, вони наче повертають мене у безтурботне минуле. Та лише на мить, поки я не згадую, що вона мама Макса і найближче минуле не таке вже й безтурботне.

– Ми так давно не бачились, –  бере моє обличчя у свої теплі долоні, уважно розглядаючи. Прискіпливий погляд знайомих очей, таких самих як і у її сина, сканує моє обличчя, наче щось хоче побачити, порівняти. – Ти схудла, – з докором хитає головою.

– Це все освітлення, – підводжу очі в гору на тьмяне світло, що розсіюється залою. – Як можна схуднути на маминих булочках? – усміхаюсь, заспокоюючи її.

– У Наді ручки золоті, я і Максимчику завжди казала, тримайся ближче до тещі, з нею не пропадеш, – слова зриваються з її вуст, перш ніж вона встигає подумати, який вплив вони матимуть на мене. 

Моє серце завмирає, а розпач дрібними крапельками поту просочується крізь шкіру, виступаючи назовні. Спогади, вони як хвиля, що накриває тебе з головою без змоги випірнути будь-якої миті.

Максимчик – саме так його завжди називала Лариса Іванівна, а на додачу вз’єрошувала і без того неслухняне хвилясте волосся сина. Кожного разу він намагався ухилитись від такого прояву ніжності, але здається що жодного разу це йому так і не вдалося.

Єдина різниця була тільки в тому, що бувши підлітком він кожного разу незадоволено бурчав через дії матері, а подорослішавши, посміхався, закочуючи від задоволення очі. Я і зараз бачу його посмішку. Вона завжди зі мною. Здається, що викарбувалась в пам'яті назавжди.

Побачивши мою розгубленість, Лариса Іванівна швидко притягує мене в обійми, погладжуючи по спині.

– Вибач, дитинко, – шепоче. – Вибач старій дурепі, – розтискає руки й вдивляється в моє обличчя, на якому губи вже розтягуються в кривій усмішці.

– Все добре, – заспокійливо погладжую її по руці. – Просто… просто згадала дещо. Але вже все добре, – поспішаю заспокоїти її. – Як Леонід Андрійович? Все ще по лікоть в мазуті? – усміхаюсь, змінюючи тему на її чоловіка, який раніше цілими днями копошився у своєму гаражі, перебираючи нутрощі в старих автівках, місце яких вже давно на звалищі. 

– Ой, Катюша, не питай, – сміється у відповідь, – я вже не знаю чим ті руки відмивати. І не змусиш же вдягнути рукавички, – бідкається жінка.

Лариса Іванівна займає місце за столом, а я якогось біса кидаю погляд на вхідні двері, щоб побачити Антона, його здивований погляд і посмішку, яка розповзається на його обличчі. Хитро примружує очі і повільно киває головою, вітаючись, а у мене виникає непереборне бажання відірвати ту саму голову. Що він тут робить? Він що слідкує за мною? Від кожного такого запитання, поставленого самій собі в середині все починає закипати.

– Все добре, Катюша? – втручається в мої думки Лариса Іванівна, уважно спостерігаючи за чоловіком, до якого прикутий мій погляд.

– Так, – відмахуюсь і одягнувши свій найкращий вираз обличчя з назвою “по цимбалах”, сідаю навпроти. – Все просто чудово. Замовимо випити?

За смачними стравами під келих ароматного вина, розмова лине, як в старі добрі часи. Часи “до”. Бо все моє життя тепер розбито на “до” та після.

Уважно слухаю про плани Лариси Іванівни вирощувати на дачі огірки та заповітну мрію, відмити від мазуту чоловіка та полетіти з ним на відпочинок “all inclusive”, щоб не думати, що готувати кожного дня. Але коли вона перепрошує і йде до вбиральні, мої зрадницькі очі мимоволі відшукують Антона в дальньому кутку ресторану. 

Він сидить до мене обличчям, і хоча чоловік навпроти нього частково закриває мені огляд, я все одно можу роздивитись його. 

На відміну від свого співрозмовника, Савченко виглядає занадто спокійним та розслабленим, і погляд у нього такий твердий та уважний, з легкою ноткою іронії в очах, як у людей, які бачили достатньо в цьому житті, щоб не дивуватись. 

Чоловік підводиться з місця і вони тиснуть один одному руки, я ж швидко відводжу погляд, щоб не бути спійманою на розгляданні ненависного мені Савченка. Але вже занадто пізно. Він перехоплює мій погляд і посміхається. Робить це так, наче знає якусь таємницю і не збирається нею ділитись. І це бісить. 

Ще вранці, змусивши Левчика прибрати з очей той величезний букет, я дала собі установку викинути його дарувальника з голови, як страшний сон, але ось, минає лише сім годин і мене наче катапультою зриває з місця. І що я роблю? Звісно, що мчу до столика Антона. Навіщо? Хто ж його знає. Але бажання крушити все навколо лише при одному погляді на Савченко нікуди не зникло.