Розділ 8

Катя

Навіть заходячи до приміщення я не знімаю сонцезахисні окуляри. Мої очі зараз не здатні нормально сприймати ні тьмяне денне світло, ні занадто яскраве штучне, яке світить звідусіль. Та навіть без світла мої втомлені очі благають про милість, а зморене тіло – про відновлення.

– Доброго раночку, квіточка! – дзвінкий голос розриває повітря, а на порозі офісу з'являється дратівливо життєрадісний Лев – молодий геній, мій помічник і за сумісництвом велика заноза в одному місці, яка постійно суне свого носа в мої справи. 

– Не так голосно, Левчику, – торкаюсь пальцями скронь і щосили тисну на них, щоб притупити біль, який пульсує в моїй голові, наче мозок намагається вирватись назовні.

– Воу, Кейт, – вказівним пальчиком обережно підіймає вгору мої окуляри і присвистує. – Ти взагалі спала сьогодні?

– Не питай, – відмахуюсь і проходжу повз, ховаючись за стінами власного кабінету. – Неси мені каву. Як можна більше кави.

Сідаю в крісло і відкидаючись на спинку, закидаю ноги на стіл. В кабінеті панує приємна напівтемрява і я нарешті знімаю окуляри. Чудово. Просто чудово. Трохи відпочинку мені зараз точно не завадить.

Я спала лише декілька годин, і це зовсім не через те, що було вже доволі пізно, коли я приїхала додому, а все тому, що мій п’яний та втомлений мозок раз за разом прокручував події минулого вечора. А саме його завершення. 

Як я взагалі дозволила затягти себе в той бісів кабінет? Дозволила торкатися себе. Чому одразу не зарядила поміж очей? А на додачу ще й погодилась, щоб мене відвезли додому, бо Савченко одноголосно вирішив, що в такому стані я небезпечна для оточуючих. 

Десятки сценаріїв можливого розвитку подій, крутилися в моїй голові майже до самого ранку, але після бійки кулаками не махають. На жаль, я нічого вже не можу змінити і це бісить ще більше. 

Я більше не збираюсь навідуватись до того клубу, а тим паче не збираюсь мати жодних справ із Савченко, тому залишається лише плюнути, розтерти і забути. Амінь.

За декілька хвилин з коридору вже доноситься приємний аромат кави, а слідом за ним до кабінету заходить і Лев.

– Без цукру, все як ти любиш, – ставить на стіл мою улюблену зелену чашку, а поруч з кавою, кладе на стіл папірець. – Дзвонили вранці.

– Що хотіли? – беру до рук чашку і лише мигцем дивлюсь на цифри написані на клаптику паперу.

– Тебе, – серйозно і водночас налякано вимовляє Лев, сідаючи в крісло навпроти. – Якийсь дядечко сказав, що є нашим клієнтом і хоче поговорити з тобою.

– Що за клієнт? 

– Не представився.

– Компанія?

– Не назвав.

– Що за робота? Якщо ти зараз скажеш, що не знаєш…, – нарешті роблю ковток, але очікуваного задоволення не отримую, бо вже бачу, що Лев знову не порадує мене своєю відповіддю.

– Сказав, що обговорить всі деталі з тобою особисто. 

– Сподіваюсь, ти йому повідомив, що я не беру зараз ніяких проектів і що у нас повний штат першокласних програмістів.

– Він працював з Максом, – майже пошепки промовляє Лев і в кабінеті зависає гнітюча тиша. 

– Це він сказав? – беру до рук папірець й уважно роздивляюсь рядок незнайомих мені цифр.

– Так. А ще… він реально стрьомний, Катюша. У мене від його голосу аж волосся на ногах дибки стало, – похитавши головою, опускає очі.

До чого така загадковість? Ми ж тут не віруси розробляємо. Та ще й згадка Макса трохи вибиває мене з колії. Чому саме зараз? Де він був цілий рік?

Здається, що сьогодні, у мене запитань більше ніж відповідей.

Відсуваю верхню шухляду, кладу в неї папірець і швидко зачиняю. 

– Я подумаю, – говорю Льву, а сама ж насправді планую пробити цей номер. 

Не впевнена, що візьмусь за цю роботу, якою б вона не була, але, про всяк випадок, не завадить дізнатись про цього таємничого клієнта, як можна більше.

Останній рік я тільки тим і займаюсь, що керую нашою спільною з Максом справою. Ключове слово “керую”, бо рівно стільки ж часу я не беру власних проектів. Я не просто не працюю, бувають дні коли я навіть ноутбук не відкриваю.

Ще з часів студентства, ми з Максом обрали напрямок розробок, щоб бути вільними. Ми не хотіли прив’язуватись до місця. Хотіли  подорожувати та насолоджуватись життям. Але якось Макс запропонував відкрити разом фірму і я погодилась. Навіть тоді я залишалась вільним митцем, а всі питання з організації робочого процесу вирішував Макс. 

І от тепер його нема, а я наче собака на ланцюгу, ходжу колами по офісу займаючись тим, до чого ніколи не мала ні хисту, ні бажання. Якби не Лев, який підхопив справу, поки я знищувала себе перші місяці після смерті Макса, у мене б зараз і кабінету цього не було. 

– Ого, – вигукує Лев, вириваючи мене зі спогадів, і ставить на стіл чашку, з якої тихо і неквапно сьорбав капучино. – Ти бачиш те що і я? –  промовляє зачаровано, не зводячи погляду з приймальні.

Вже два роки я орендую це приміщення, і вкотре не можу натішитись, що обрала для себе саме цей кабінет. Його великий плюс – це скляна стіна, через яку видно все, що відбувається зовні.

Навіть крізь напівприкриті жалюзі я бачу кур’єра з квітами, чи може точніше сказати квіти з кур’єром. Букет, який тримає в руках худорлявий хлопчик, здається більшим за нього.  

Не менш здивована за Левчика, офіс-менеджер Клавдія киває в наш бік і кур'єр, приречено зітхнувши, попрямував до нас, штовхаючи попереду себе величезний букет червоних троянд.

Хлопець привітно вітається та усміхається, але не можна не помітити полегшення на його обличчі, коли він нарешті віддає букет в руки Левові.

– Дивись, що тобі принесли, – промовляє співаючи, щойно хлопець йде, наче я осліпла і не бачу це безобразне трояндове диво, тепер вже в його руках.

– Тобі зовсім не цікаво від кого вони? – мрійливо  занурює обличчя у квіти, роблячи глибокий вдих. 

– Я нікому не давала приводу дарувати мені такий віник. А тому ні, не цікаво, – незацікавлено зиркаю на друга, і похитуючись в кріслі, допиваю вже теплу каву.