Розділ 6

Антон

– Добрий вечір, бос, – Куций, відчиняє двері клубу, пропускаючи мене в середину, а на зустріч вже поспішає Макар.

– Антон Миколайович, – схиляє голову, вітаючись.

– Привіт. Все хочу запитати, чому він Куций? – киваю на нового охоронця під два метри ростом.

Макар хмикає. Мабуть, я мав раніше поцікавитись тим, хто на мене працює, але мені достатньо було того, що Макар довіряє пацану. Тим паче, що вони, здається, ще й з одного села. 

– Наймолодший в багатодітній родині, а Ви ж знаєте як це працює, – усміхається Макар. – Доношував за старшими, але трохи зростом не вийшов, того й все коротке на нього було. Куце. Як почали його хлопці дражнити куцим, так і прилипло це прізвисько до сьогоднішнього дня. 

– Ну хоч так, бо ще одного Додіка я б не витримав, – сміюсь, згадуючи нових людей, яких набрав Макар на заміну тим, хто був не надто уважними, вважаючи що те що відбувається в моєму клубі мене не стосується. – Нові камери встановили? – переходжу до справ, направляючись на другий поверх.

– Так, вночі.

– Підготовка до бою? 

– Все в порядку.

– Техніка? 

– Підрядник подав список, завтра мають підтвердити.

– Тримай на контролі. Техніка має зайти на об'єкт одразу, як отримаємо дозвіл і бажано до того, як повернеться Наталія. 

– Добре.

Макар вже давно перестав бути просто начальником охорони, хоча все ще тримається за цю посаду. Бути помічником, для нього рівноцінно, як бути секретаркою, тому на словах він так і залишається начальником охорони, а по факту є моєю незамінною правою рукою. Я нікому так не довіряю, як йому і сподіваюсь, що ніколи про це не пошкодую. 

– Що відбувається? – звертаюсь до Макара, коли повз нас проносяться Шкет та Додік, але той лише здіймає плечима і вимагає доповідь, звертаючись по рації до охорони.

– Бійка біля бару, – доповідає коротко. – Якась дівчина накинулась на Олега, – додає задоволено.

Щось новеньке. Розвертаюсь й рушаю в протилежний від свого кабінету бік. Я ж лише хотів документи забрати, але пропустити таку виставу просто не маю морального права.

– Хлопці розберуться, – наздоганяє мене Макар, але тримається позаду.

– І що, тобі не цікаво? – усміхаюсь, обертаючись до нього.

– Тільки якщо вона його прихлопне, – каже зі смішком і одразу стає серйозним. – Вибачте.

– Та ладно тобі.

Марк завжди ставився до всіх однаково. З недовірою. Відсторонено. Беземоційно. Та мабуть, випадок з Аліною вивів його таки на емоції. Мізерні, але для нього і це багато.

Зупиняюсь біля сходів, спираючись на бильця і вихоплюю поглядом дівчину, на яку кидається через стільницю Олег. Мініатюрна брюнетка. Вся в чорному.

Попри всі намагання Олега дістатись до неї, вона непохитна. Її гострі словечка, якщо так можна назвати відбірну лайку, чути навіть крізь гучну музику. 

Перш ніж хлопці дістаються  до бару, вона  хапає зі стільниці  склянку і жбурляє в Олега, але він вчасно пригинається і та влучає в пляшки за його спиною. Бите скло розлітається навкруги і ті, хто сиділи поруч, сполохано скрикують й підриваються зі своїх місць.

Хтось би адекватний зупинився, але не ця дівчина. Вона налаштована довести справу до кінця і хапає другу склянку.

– Зупинись! – кричить Олег, але склянка пролітає в декількох сантиметрах від нього і знову влучає в пляшки, тільки полицею вище і звісно що дорожче. – Що ти робиш? Ненормальна!

– Ненормальна, та нещасна жінка яка народила такого покидька, – не відстає дівчина.

– Що ти сказала?

– Те що почув! – стучить долонями по стільниці, нахиляючись вперед. 

Безстрашна дівка. Когось нагадує.

– Ах ти ж…, – очі Олега наливаються кров'ю і він кидається через стільницю, але Алік тягне його за руку, зупиняючи.

– І що ти зробиш? А? Викуси, козел!

З мого ракурсу не дуже видно, але здається що і мовою жестів вона його теж посилає далеко. 

Нарешті охорона дістається до місця, відтісняючи дівчину від Олега, який аж занадто схожий на роздратованого півня і все ще продовжує кидатись в її бік. Придурок. Якби не хлопці, то він як мінімум ризикував отримати чимось важким по голові, а за сприятливих умов (для дівчини) міг залишитись і без яєць.

Звісно що в обох випадках втрата невелика, але якби на його місці був хтось інший з відвідувачів, то проблем би нам вистачило надовго. Треба зменшити час реагування охорони на НП.

– Двоє горил на одну дівчину? – намагається вириватись, коли хлопці беруть її попід руки. – В дусі цього кубла, – підіймає голову і спотикається об мене своїм поглядом. Зневажливим і злим.

– Ведіть її до мене, – кажу Макару і бачу здивування в його погляді.

Зайвих питань він не задає і правильно робить. Я і сам не знаю, що буду робити  з нею, але чомусь не можу так просто її відпустити.

Макар по рації дає вказівку хлопцям і ті глянувши вгору, на місце де ми стоїмо, кивають й тягнуть дівку в наш бік.

– Бос, Ви по легше з нею. Думаю, вона просто за сестру заступалась, – дивує мене Макар, а на моє німе питання, продовжує – це Катя, сестра нашої Аліни. 

Не встигаю зорієнтуватись, як перед нами з’являється та сама Катя у супроводі охоронців.

– Та ладно. Невже сам Антон Савченко буде вибивати з мене гроші за розбите пойло, – промовляє зневажливо. 

– Здається, ти знаєш про мене більше ніж я про тебе.

– Невелика честь, – фиркає.

– Значить будемо знайомитись, – роблю крок вперед, опиняючись настільки близько до неї, що ми робимо один вдих на двох. Тягнусь рукою і прибираю волосся, що прилипло до вологої шкіри обличчя, а в губи промовляю: Катя.

– В кабінет її, – звертаюсь до хлопців, не відводячи від неї погляду, а по тілу наче електричний розряд проходить.

– Заплачу я за розбиті пляшки, до чого ці прелюдії?

Мовчки роблю крок назад, киваючи охоронцям в бік кабінету. Дівка брикається, намагаючись вирватись, але хлопці як тримали її за руки по обидва боки, так і повели коридором.