Розділ 5

Катя

Ранок. Я нікуди не поспішаю. Сьогодні я не поїду в офіс. Сьогодні я не відповідатиму на дзвінки. Сьогодні я хочу побути на самоті.

Плентаюсь на кухню, заварюю каву і закутавшись в пухнастий халат, виходжу на балкон. 

Що я відчуваю? Самотність. Попри час, попри людей поруч, я все одно відчуваю себе самотньою. Половинкою. Неповноцінною. 

Роблю ковток терпкої гарячої кави та задумливо спостерігаю, як клуби диму навколо мене розчиняються в повітрі.

Щоб там не казали, та час не лікує. Так, можливо він заліковує на деякий час, але точно не лікує. Інакше, як пояснити той пекучий біль, що знову роз’їдає мої груди.

Після трьох чашок кави, одного повідомлення від батьків, на яке я не відповідаю і купи побитого посуду, яку я не збираюсь прибирати, вирішую вийти з дому. Застрибую на мотоцикл і витискаючи максимум, на який він здатен, покидаю місто. 

Мчу куди очі бачать. Без мети. Без зупинок. Без кінцевої точки. Зі мною лише вітер, який пронизує тіло, та рев мотора.

Лише коли моє втомлене тіло вже не в змозі тримати важкий метал, а думки все одно не хочуть покидати моєї голови, заїжджаю в супермаркет. Купую пляшку улюбленого напою Макса і прямую далі, але цього разу я вже знаю точку призначення. 

Погода є повним відображенням мого стану. Сіра та похмура. Попри холод, я все одно розстібаю куртку, щоб освіжити тіло. Так я собі кажу, а насправді хочу змусити його відчувати. Не бути просто оболонкою в середині якої все палає і болить. Не тримати в собі невиплакані сльози, не звинувачувати себе.

Залишаю байк біля сторожки, вітаюсь з охоронцем, який проводжає мене сумним поглядом і повільно крокую по вузькій стежці, всипаній торішнім гнилим листям. Під масивними підошвами потріскують старі гілки, супроводжуючи мене до місця призначення своїм шумом. Вони єдині мої супутники в цьому місці вже багато місяців.

Так, я приходжу сюди кожного місяця. Кожен бісовий місяць, одного й того самого числа. Тому охоронець мене добре знає. Він єдиний знає чому я тут. Крім нас з ним в таку погоду тут нікого немає, бо взимку сюди ніхто не приходить. Хіба що бродячі пси іноді ховаються в кущах, але з них компанія так собі.

Це мій хрест. Мій вибір. Я сама так вирішила. 

– Привіт, Максе.

Тиша у відповідь в черговий раз розриває моє серце, а груди болять від того, що хочеться кричати. 

– Знову мовчиш, – сідаю на лавку, відкручуючи кришку на пляшці. – Твій улюблений, – гірко усміхаюсь, і хлюпаю напій на землю, між квітами, які я власноруч колись посадила.

Сиджу довго. Не знаю скільки насправді, але відчуваю, що ноги почали примерзати до землі, а пальці на руках не хочуть ворушитись. 

– Я сумую, – шепочу в темряву. – Я так за тобою сумую, – холодними долонями витираю сльози, що котяться по щоках. – Кожен бісів день, Максе.

Біль. Злість. Безвихідь. Розуміння того, що ти не можеш нічого змінити – знищує.

– Як ти міг мене покинути? – кричу, підіймаючись з місця.

Я хочу, щоб він мене почув. Почув де б він не був. Але сьогодні, як і кожен день до цього, моє і без того пошматоване серце розривається від болю. 

– В одну мить ти тримав мене за руку, а потім просто зник. Ти обіцяв. Обіцяв мені довго і щасливо і де ти тепер? А?

Вже рік як його немає. Немає поруч. Немає в цьому місті. Немає на цій планеті. Єдине місце де його завжди можна знайти, це моє серце. Скалічене горем серце, яке зберігає спогади та охороняє почуття. 

– Знаєш що мені сказала твоя мама? “Катюша, ти маєш продовжувати жити” – цитую слова Лариси Іванівни, гірко усміхаючись, хоча він і не може мене бачити. – Як мені жити далі, коли у нас навіть мрії були одні на двох? 

Вона не розуміє. Батьки не розуміють. Ніхто не розуміє. Вони кажуть – відпустити, а я не можу. Не можу відпустити спогади, бо лише вони тримають мене на плаву.

– От ти лежиш собі спокійно і навіть не знаєш, як мені боляче. Боляче без тебе. Боляче без твоїх дотиків. Боляче без твоєї посмішки. Боляче без твоїх обіймів, – знесилено падаю на коліна. – Я не живу Максе, – прикриваю руками обличчя. – Без тебе я не живу, – продовжую бурмотіти.

Коли коліна починають боліти від дотику до мерзлої землі, я підіймаюсь, але не йду. Продовжую дивитись в одну точку.

– Я просила тебе не їхати. Я благала тебе залишитись зі мною, але ти не послухав. Ти завжди робив, як хотів і я завжди тобі це пробачала, але не цього разу. Не цього. Я тебе не пробачаю! Чуєш мене? Я не пробачаю тобі!

Знову кричу. Знову зриваю голос. І знову все дарма. У відповідь лише тиша.

– А знаєш що Максе? Йди до біса! – розбиваю пляшку з залишками його улюбленого віскі об гранітну плиту з написом “Данча Максим Леонідович. Назавжди в наших серцях”.

Йду геть. Йду швидко. Переходжу на біг. Аж допоки не дістаюсь свого байка. Одягаю шолом і кинувши наостанок погляд в бік знайомого надгробка зриваюсь з місця.

Я не їду, я лечу. Лечу трасою і лише сподіваюсь, що не зустріну по дорозі поліцейських. Менше за все мені зараз хочеться провести ніч за ґратами у компанії клопів. 

Чого я не хочу, наче прояснила для себе, а от чого я хочу? Здається я вже давно втратила сенс життя. Забула про мрії, закинула плани. Мої якорі на сьогодні це родина, бізнес і швидкість. Мабуть, лише вона мене зараз і рятує. Виводить з темряви. Знову пробуджує в мені життя.

Залишаю байк на найближчій приватній парковці та крокую в потрібному напрямку, зупиняючись лише коли досягаю мети.

Клуб. Ненавиджу його. Але настрій відповідний. Мучити себе. Мучити оточуючих.

Морозне повітря вулиці змінюється димною завісою, варто мені було відчинити двері. Продовжую свій шлях, оминаючи молодь, до якої я себе вже не приписую, і сідаю на високий стілець біля бару.

По той бік барної стільниці, серед пляшок, вправно маневрує новий бармен. Олега немає. Ну що ж, будемо вважати, що йому сьогодні пощастило.