Розділ 3

Антон

Тиша, напівтемрява і жодної живої душі. Саме такий вигляд має клуб вдень. І чесно кажучи, мені це не подобається.

Я люблю шум, баси музики, саму атмосферу клубу та людей, що як мурахи набиваються в нього під зав'язку. Люблю просто стояти та спостерігати.

Навіть зараз, стоячи на другому рівні, я не зводжу погляду з танцмайданчика і здається, що перед очима мерехтять люди, які неприродно звиваються під музику.

– Доброго ранку, бос.

– Доброго, – не відводжу погляд. – Приніс? – простягаю руку і Макар вкладає в неї великий конверт. 

Відкривши його, бачу яскраві рекламні проспекти, а діставши квиток пробігаю очима по датах. Чудово. Цілий тиждень її не буде в країні. Сподіваюсь, цього часу вистачить, щоб завершити справи з її дядьком.

Я вбухав у цей проект шалену кучу бабок і не збираюсь втрачати його через дівку з широко розведеними ногами. Зараз головне – прибрати її з очей, поки все не вирішиться.

– Підходить? – запитує Макар, поки я розглядаю проспект з відпочинку в Дубаї, який він придбав, на ім'я Наталії. – Ви сказали: недорого й по далі, тож…

– Нормально, – засовую папери назад в конверт. – В якусь мить я навіть побоявся, що ти відправиш її до Єгипту, – моє припущення змушує Макара розсміятись.

– Тоді б вона точно щось запідозрила, бо вважала б це засланням. А так вважатиме, що справді заслужила.

– Мені подобається хід твоїх думок, – плескаю охоронця по плечу. – Нагадай підвищити тобі зарплату.

– Вже нагадую, – усміхається.

Нашу милу бесіду переривають голоси з низу і ми обидва переводимо погляди на працівників, які проходять залою й звертають до службового приміщення. Всі, крім Наталії. Вона кидає сумочку на стільницю, сідає на високий стілець та дістає телефон.

Хтось скаже, що я безхребетний, якщо й досі тримаю при собі дівку яка лежала під моїм другом (тепер вже колишнім) в моєму ж клубі. А я скажу, що за своє коротке життя, я достатньо дров нарубав на емоціях, тому для мене особисто, цей період вичікування наче іспит на людяність.

Занадто просто було б виставити зрадників за двері, а ще простіше - стерти їх в порошок, а от дивитись як вони спокійно ходять по моєму клубу і навіть не підозрюють, що я в курсі їх справ, це як окремий вид задоволення. Збоченого задоволення. А ще більше цього задоволення я отримаю, коли викину їх обох на вулицю. І станеться це тоді,  коли вони розслабляться, думаючи, що їх і цього разу пронесло.

– Дякую, – киваю Макару й спускаюсь сходами, якраз вчасно, бо до зали заходить Олег.

– Привіт, друже. Ти сьогодні рано, – як завжди, порушуючи всі можливі види субординації, звертається до мене Олег, викриваючи мою присутність перед Наталією.

– Привіт, – дівка розвертається на стільці, закидаючи ногу на ногу й штучно розтягує губи в посмішці.

– Всім привіт, – сідаю на стілець поруч, кидаючи конверт на стіл. – Зроби мені каву, – звертаюсь до Олега.

– Я тільки но прийшов, – незадоволено кривиться. – Зараз хтось з кухні з’явиться.

– Я тебе попросив, – кидаю грубо, не витримавши такого нахабства. – Чи руки з дупи виросли?

– Та ладно не кіпішуй, зараз зроблю, – з острахом кидає короткий погляд на дівчину.

– І мені зроби, – додає вона, а в Олега аж пара з ніздрів йде, наче він не звичайний бармен, а пуп Землі і зробити йому треба не каву, а здійснити кругосвітню подорож. 

– Зараз, – неохоче відповідає та зникає за дверима кухні.

– Як справи в клубі? – звертаюсь до Наталії, яка виглядає напруженою, постійно торкаючись годинника на руці.

– Все добре, – обережно відповідає.

– В цьому році я не бачив від тебе запит на премії для працівників.

Після моїх слів вона видихає з полегшенням та ще більше розвертається в мій бік.

– А за що їм премії видавати? – обурюється. – За те, що все з під палиці роблять? 

Цікава політика адміністратора. З усіх моїх проектів лише працівники клубу не отримали премії за минулий рік, бо Наталія не подала заявку бухгалтеру і про це я дізнався лише позавчора. 

– Прибуток за минулий рік побив торішні рекорди, тож хтось таки працював, – посміхаюсь, а дівчина закочує догори очі.

– Це твоя премія, – підсовую до неї конверт.

– Премія? – перепитує тихо і кладе поверх нього руку.

Я киваю і вона наважується його відкрити. Дістає вміст і уважно роздивляється папірці.

– Ти серйозно?

– Я не жартую такими речами. Ви всі добре попрацювали минулого року, тож ти заслужено можеш відпочити.

– Антон, – голосно вигукує і несподівано кидається мені на шию. – Дякую! – лізе з поцілунком, але я відвертаюсь. 

– Залишиться відбиток, – відповідаю на її здивований погляд. – Ми ж на роботі, – киваю їй за спину, звідки лунають голоси працівників.  

– Що за крик? – з кухні з’являється Олег з двома чашками кави і ставить їх перед нами на стільницю.

– Я їду в Дубаї, – хизується перед коханцем, показуючи брошуру з туристичної агенції. – Хто добре працює, той шикарно відпочиває. Ось так.

– Ого, – присвистує. – Тоді, де моя подорож?

– А ти до весілля готуйся. Вже помирився з Аліною?

Олег блідне, але потім швидко приходить до тями. 

– Помиримось. Куди вона дінеться? Я вже все проплатив.

– От і добре, – не зацікавлено відповідаю та обертаюсь до працівників, які вже порівнялись з нами, готуючись до довгої зміни.

– Доброго ранку, Антон Миколайович, – говорить хтось з натовпу, і слідом за ним лунає ще з десяток “Добрих ранків”.

– Доброго, – підводжусь з місця. – Не розходьтесь, маю до вас розмову.

Шушукання шириться залом і всі скупчуються навколо мене.

– Ну що ж, – роблю багатозначущу паузу і натовп завмирає, – ви добре попрацювали минулого року, – додаю, хтось видихає з полегшенням, а хтось бурмоче, що краще б похвалили премією і я не звинувачую цю людину, бо Наталія вчинила зі своїми підлеглими по свинськи. – Виявилось, що заява Наталії Дмитрівни на виплату щорічної премії загубилась, – звертаю свій погляд на дівчину, а працівники лише недовірливо фиркають. – Але на щастя все вирішилось і вже завтра всі отримають свою премію за минулий рік.