Розділ 1

Катя

Ненавиджу цей клуб. Чому? Я й сама не знаю. Можливо, через натовпи молоді, яка не знає міри та меж дозволеного, можливо, через власника — колись місцевого бандюгана, або ж через те, що барменом тут працює Алінин жмих. Упс… майбутній наречений. Але мені він нагадує жмих, який залишається після того, як з овочів та фруктів вичавлять сік.

Отак і Олежик. Якщо відкинути його гарненьке личко (і то на любителя), прибрати гроші друга, стерти з обличчя зверхність та пиху, від нього не залишиться нічого. Нічогісінько… лише жмих. Пуста оболонка, яка нічого не вартує.

Але Аліна чомусь погодилася вийти за нього, і це бісить мене вдвічі більше. Клюнула на нього, наче нормальних чоловіків не залишилося.

Так, можливо, гідних екземплярів нашої вікової категорії залишилось справді мало, але ж не настільки, щоб кидатися на першу-ліпшу пародію на чоловіка. Мало того що він відбитий на всю голову, та ще й ревнивий, як кнур. 

Замість того щоб посидіти в нормальному пабі, випити чогось пристойного, а для веселощів викликати підкачаного стриптизера, ми змушені стирчати в цьому клубі, перекрикувати гучну музику і пити третьосортні коктейлі, які нам "люб'язно" змішує сам Олежик.

А все чому? Тому що він ревнує мою сестру до кожного стовпа. І не дай Боже вона з кимось заговорить, тоді взагалі все пропало, бо це вже майже зрада. Бо про що може розмовляти "зайнята" дівчина з іншим чоловіком? Кажу ж — козел рогатий.

Але я вже змирилася з її вибором і з тим, що доведеться терпіти його улесливу пику на сімейних зібраннях.

Батькам він теж не дуже подобається, але вони занадто тактовні та поважають вибір сестри, тому не дозволяють собі говорити вголос те, що думаю я. А от я дозволяю. Бо якщо не я, то хто? Хто ще їй скаже, що вона збирається зробити найбільшу помилку у своєму житті. 

Але Аліна непохитна. Хоча іноді я помічаю на її обличчі цей вираз… Вираз людини, яка знає, що я права. Та за секунду все змінюється і вона знову стає “ідеальною дівчинкою”, яка боїться будь-кого образити.

– Ти моя сестра, і я тебе дуже люблю, але я більше не можу пити цю гидоту, – відсовую келих, від якого за версту несе штучним солодким ароматом. – Мені треба попісяти.

Озираюся, прикидаючи, яка кількість дівчат зараз підпирає стіну біля жіночого туалету і розмірковую над тим, чи зможу я непомітно прослизнути до чоловічої вбиральні.

– І я хочу, – подає голос Соня, наче терпіла з останніх сил.

Воно й не дивно. Поки ми з Аліною пили різнокольорові помиї, Соня вливала в себе втричі більше води та соку.

Я б уже давно надзюрила в штани, а вона ще тримається.

– І я піду, – підводиться Аліна. – Носик припудрю.

– На тобі вже і так кілограм штукатурки. Твоє бідне ластовиння задихається. Випусти його на волю, – кепкую з сестрички.

Маючи розкішне руде волосся, Алінка тонує його в тьмяний відтінок та замазує тоналкою ластовиння, розсипане по обличчю. А все чому? Думаєте воно їй не подобається? Ще й як подобається. Рудий не подобається Олежику. Чортів дурень запропонував рудій дівчині одружитись, а тепер змушує її це приховувати, бо йому не подобається рудий колір. І тепер Аліна займається тим, що приховує себе справжню.

Жоден чоловік не вартий того, щоб заради нього втратити себе. Я не прогиналася раніше і не збираюся робити це в майбутньому. Бо коли люблять, то не "за щось", а всупереч усьому.

Макс ніколи не намагався змінити мене – ні зовні, ні внутрішньо. Але таких, як він, більше немає… і не буде.

Поки дівчата підводяться зі своїх місць, я нахиляюся до барної стійки й кидаю помічнику Олежика:

– Налий Джека.

Соня незадоволено цокає язиком, Аліна хитає головою, а мені просто потрібно щось міцніше, щоб протриматись цей вечір.

Роблю ковток та примружую очі коли горло обпікає, а у роті з’являється знайомий присмак спецій та легкого димку. 

– Мені треба перебити жахливий присмак полуниці в роті після ваших коктейлів, – кажу дівчатам, а головне ж і не брешу. Я пила цю рожеву отруту лише заради сестри, щоб її дівич-вечір хоча б трохи походив на свято.

Так-так, за тиждень вона має вийти заміж за Олежика і зіпсувати собі життя на наступні років десять. Але я сподіваюся, що вона раніше зрозуміє, з яким лайном зв’язалася.

Беру сестру під руку, Соня чіпляється з іншого боку, і ми рушаємо на зустріч з білим братом.

Соня бідкається, що отримала непристойну пропозицію від охоронця – тобто запрошення на побачення, чим викликає у нас приступ істеричного сміху. Начебто не в монастирі виховувалась, і мене має в подругах, а поводиться, як дитина.

Сміючись, не одразу помічаємо, що черга до вбиральні закручується серпантином аж від танцмайданчика.

– Пішли в службовий, – пропонує Аліна і розвертає нас в бік службового приміщення.

Вона працює офіціанткою в цьому клубі тому знає тут все, як свої п'ять пальців і ми з Сонею слухняно йдемо за нею через натовп та звертаємо за ріг, опиняючись посеред довгого темного коридору.

– Стій! Там хтось є, – Соня зупиняється посеред дороги та прислухається. 

Правильно було б і мені зупинитись, але світло з кімнати в кінці коридору так і манить мене, наче допитливого метелика. Звуки що доносяться з тієї кімнати не залишають сумнівів стосовно того, що там відбувається і мені чомусь стає цікаво чи дійсно хтось вирішив “повибивати килими” на роботі та ще й з відчиненими дверима.

Навшпиньках крадусь коридором, залишаючи дівчат позаду, але не дивуюсь коли відчуваю на руці хватку сестри, яка намагається мене зупинити. Вона тримає мене декілька секунд, а потім хіхікаючи плентається слідом за мною. Лише незадоволене шипіння Соні залишається десь позаду в той час, як ми вже опиняємось біля дверей.