Пролог

Антон 

Відчуваю під собою шалену вібрацію байка та гул мотора, який аж закладає вуха. Цей монстр просто нереальний, і він коштує ту купу бабок, яку я за нього віддав. В ньому стільки сили, що іноді навіть здається, що я ще не настільки підготовлений, щоб впоратись з ним в екстремальних випадках, але й не відвідати цей захід я теж не міг.

Вуличні перегони. Ось куди я зараз їду.

Я дізнався про них ще минулого року від одного знайомого з клубу, але наважився прийняти в них участь лише три місяці тому. Я вже встиг поганяти з десяток разів і навіть придбав новий байк, який відповідав моєму характеру та амбіціям.

У мене не те щоб багато досвіду в таких справах, але це збіговисько не можна назвати професійними перегонами. Ці перегони для всіх. Тут тобі й перероблені старенькі мотоцикли, і останні новинки бездарних мажорів. Хоча, я бачив тут і парочку завзятих профі, але вони змагаються зовсім на іншому рівні та з собі подібними.

Вже зібралось чимало людей, з колонок автівок лунає музика, а трасу підсвічують прожектори, встановлені на пікапах. Спускаюсь під міст і, відштовхуючись ногами, маневрую між роззявами, які прийшли подивитись.

Роблю коло по треку, щоб перевірити, чи варто сьогодні ганяти. Хоча останні дні було тепло та сухо, але вечірній туман може зіграти злий жарт.

Коли повертаюсь у серце тусовки, Ден займає своє місце неподалік від лінії старту і починає заносити до списку учасників всіх охочих. Він ніколи не складає пари за якимись спільними ознаками, а просто через одного називає імена, щоб таким чином перемішати список учасників. Тому кожні перегони — це свого роду лотерея. Єдине, чого він не дозволяє робити на треку, — це з'ясовувати стосунки. Траса — для швидкості та розваг, а не для ненависті й смерті. Його слова. Не мої. Але я з ним повністю погоджуюсь.

– Ти наступний, – каже Ден, плескаючи мене по плечу, коли я під'їжджаю до нього, щоб зареєструватися у його блокноті.

– З ким я сьогодні ганяю? – озираюсь навсібіч, бо другого імені він не називає, і поруч нікого немає.

– Зараз дізнаєшся, – загадково посміхається.

– Що ти вже замислив?

– Не будь таким нетерплячим, – сміється. – Зараз про все дізнаєшся.

Якби на його місці був хтось інший, я б засумнівався в тому, чи не якась це підстава, але ж це Денис. Він мене ніколи не підводив, а тому мені вже самому стає цікаво, кого він поставив мені в пару.

– А ось і твій суперник, – киває в бік.

Я обертаюсь і бачу, як під'їжджає, сповільнюючи хід, блискучий чорний байк, за кермом якого сидить якийсь дрищ.

– І це твоя секретна зброя проти мене? – промовляю знущально й ледь стримуюсь, щоб не засміятись.

– Я із задоволенням подивлюсь на твої сльози після того, як ти хапатимеш пилюку, плентаючись позаду, – підморгує і шкіриться так, що його срібна коронка на зубі виблискує у світлі ліхтарів.

– Щось ти поганої думки про мене. Я вже, грішним ділом, подумав, що ми друзі.

– Саме тому, що ти мій друг, – тобі випала така честь, – жартома стискає моє плече.

– І що ж це за честь така? – вдивляюся у водія, який вже пригальмував на лінії старту, і схоже оглядається у пошуках суперника. Тобто мене.

Рука, яка хвацько стискає кермо, здається надто тонкою, а тіло затягнуте у грубу шкіру, явно виглядає масивнішим, ніж є насправді. А коли водій обертається, я помічаю на костюмі округлості, яких там точно не повинно бути. Принаймні не дві і не в тому місці.

І тут до мене доходить.

– Це що, дівчина? – перепитую в Дениса, але погляд від неї не відриваю.

– П'ять балів за спостережливість, друже, – іронічно плескає мене по плечу.

Йому б уже перестати це робити, бо скоро від його дружніх "похлопувань" на плечі буде гематома.

– Господи, а розмови-то було, – зітхаю, вдягаючи шолом. – Готуй бабки, я повернусь за ними через хвилину, – кажу, опускаючи скло.

Скидаю байк з підніжки й повільно рушаю на стартову лінію. Пафосно під'їжджаю. Так, я старався. Помічаю, що на цих перегонах відкривається моя найгірша сторона.

І хоча в повсякденному житті мені глибоко начхати, що про мене думають люди, тут з’являється непереборне бажання помірятись чоловічим приладдям із собі подібними. Але ж переді мною дівчина, то навіщо я це роблю?

Нереалізоване бажання похизуватись новенькою іграшкою? Байком, про який я навіть і мріяти не міг, дивлячись на світ через заляпане брудом та потерте часом вікно інтернату? Хто ж зрозуміє...

Газую, привертаючи її увагу, і, коли вона повертається, підіймаю скло на шоломі, пропонуючи їй зробити те саме. Як на мене, звичайна справа, познайомитись та привітатись перед тим, як ми рушимо, але вона лише махає головою й киває в бік траси.

Їй все одно колись доведеться зняти той шолом. Наприклад, щоб привітати мене з перемогою.

Зосереджуючись, даю короткий газ і приводжу байк у готовність. Напруга зростає. Чекаю на гудок, який дасть відмашку. І щойно він лунає, ми обидва зриваємося з місця.

Ми мчимо пліч-о-пліч, майже торкаючись кермами. Тримаємось паралельно, наче зв’язані невидимою ниткою. Жоден не поступається. Не відхиляється навіть на сантиметр. Декілька разів я встигаю кинути на неї погляд, але вона ніби зливається з мотоциклом, повністю занурена у гонку.

До розвороту ми доїжджаємо одночасно і, розвернувшись навколо червоної бочки, що позначає кінець траси, знову зриваємось з місця. Але тепер усе інакше. Це вже не просто розвага — це принципова боротьба. Кожен додає газу, викладаючись на максимум.

Вона не поступається, і мені доводиться вичавлювати зі свого байка все, що в ньому є, щоб вирватись вперед.

Новий байк мене не розчаровує. Він жене, наче скажений звір, що вирвався на волю. Під шоломом я посміхаюся, коли бачу попереду фінішну смугу. Ще один ривок — і перемога у мене в руках.

Але в ту ж мить, коли я вже готуюсь натиснути на газ, повз мене, наче ураган, проноситься ця скажена і перетинає лінію буквально в мене перед носом.