Глава 8. Кров під дощем

Темрява поглинула склад.

Марина закричала й присіла на підлогу.

Навколо лунали кроки.

Крики.

Гуркіт металу.

А потім — звук падіння тіла.

Світло аварійних ламп нарешті замиготіло червоним.

Марина повільно підняла голову.

На бетоні лежав Ігор.

У крові.

— ІГОР!

Марина кинулась до нього.

Його плече було прострілене.

Він важко дихав.

— Хто стріляв?! — закричала вона.

Влад стояв із пістолетом.

— Це не я.

Софія зникла.

— Вона втекла! — крикнув Влад.

Але Ігор раптом схопив Марину за руку.

— Не… довіряй… йому…

— Замовкни! Тобі потрібна лікарня!

— Він бреше…

Влад підійшов ближче.

— Нам треба забиратись звідси.

— Ти стріляв у нього?!

— НІ!

Раптом на другому поверсі пролунав сміх Софії.

— Ви досі нічого не зрозуміли!

Марина підняла голову.

Софія стояла нагорі біля поручнів.

І тримала пульт.

— Що це?.. — прошепотіла Марина.

Софія усміхнулась.

— Прощальний подарунок.

І натиснула кнопку.

Почався вибух.

Одна зі стін складу спалахнула вогнем.

Влад схопив Марину.

— БІЖИ!

Метал падав згори.

Дим заповнював приміщення.

Ігор ледве підвівся.

— Марина!..

Вона озирнулась.

Влад тягнув її до виходу.

А Ігор залишався всередині.

— НІ!

Марина вирвалась і побігла назад.

— Ти здуріла?! — кричав Влад.

Полум’я ставало все сильнішим.

Марина схопила чоловіка під руку.

— Вставай!

Ігор дивився на неї крізь біль.

— Після всього… ти повернулась?..

— Зараз не час!

Вони ледве вибрались зі складу за секунду до другого вибуху.

Під дощем усі троє впали на мокрий асфальт.

Склад палав позаду.

Софії ніде не було.

Марина задихалась.

— Вона божевільна…

Ігор важко дихав.

— Ні. Вона хоче помсти.

Влад дивився на вогонь.

— І вона не зупиниться.

Швидка забрала Ігоря до лікарні.

Марина сиділа поруч мовчки.

— Ти мене ненавидиш? — тихо спитав він.

Вона довго не відповідала.

— Я не знаю.

Ігор сумно усміхнувся.

— Справедливо.

Він заплющив очі.

— Але я досі тебе люблю.

Марина відвернулась, щоб він не побачив сліз.

Тієї ж ночі вона повернулась у готель.

Влад чекав у номері.

— Як він?

— Живий.

Влад кивнув.

Тиша між ними стала важкою.

— Ти теж мене обманював, — сказала Марина.

— Я знаю.

— Я не впізнаю нікого з вас.

Влад підійшов ближче.

— Але я справді кохав тебе.

Вона сумно засміялась.

— Кохання? Після всього цього?

Він хотів щось сказати.

Та раптом у номері задзвонив телефон.

Невідомий номер.

Влад увімкнув гучний зв’язок.

І вони почули голос Софії.

— Завтра опівночі все закінчиться.

— Де ти?! — закричав Влад.

Софія тихо засміялась.

— На балу.

І дзвінок обірвався.

Марина повільно підняла очі.

— Вона хоче повернутись туди, де все почалось.

Влад зарядив пістолет.

— Тоді цього разу ми її зупинимо.

Але Марина ще не знала:

на завтрашньому балу помре ще одна людина.