Глава 7. Жінка, яка воскресла

Марина не могла поворухнутись.

Софія сиділа в кріслі посеред складу так спокійно, ніби нічого не сталося. Чорна сукня, ідеальний макіяж, червона помада.

І усмішка.

Та сама моторошна усмішка.

— Це неможливо… — прошепотіла Марина.

Влад повільно підняв пістолет.

— Ти мертва.

Софія тихо засміялась.

— А ти розчарований?

— Хто тебе підставив?!

— Ви самі себе підставили.

Вона повільно підвелась із крісла.

Марина відступила назад.

— Тоді кого вбили в готелі?..

Софія подивилась їй просто в очі.

— Мою сестру.

Світ ніби завмер.

— Що?..

— У мене була сестра-близнючка. Сара.

Марина відчула слабкість у ногах.

— Боже…

Софія підійшла ближче.

— Ви навіть не уявляєте, скільки часу я готувала це.

— Навіщо? — прошепотіла Марина.

Усмішка Софії зникла.

— Бо ваші чоловіки знищили мою сім’ю.

Влад різко схопив Софію за руку.

— Де записи?!

— Уже не в мене.

— Кому ти їх віддала?!

Вона дивилась на нього без страху.

— Людині, яка ненавидить тебе ще більше за мене.

— Хто це?!

Софія усміхнулась.

— Подумай сам.

Раптом десь нагорі почувся металевий звук.

Усі троє різко підняли голови.

Кроки.

Хтось був на другому поверсі складу.

Влад наставив пістолет.

— Виходь!

Тиша.

Потім постріл.

Скло вибухнуло поруч із Мариною.

Вона закричала.

Влад схопив її й повалив на підлогу.

Почалась стрілянина.

Софія зникла в темряві.

— Чорт! — крикнув Влад.

Ще один постріл.

Куля влучила в металеву трубу над ними.

І раптом згори пролунав знайомий голос:

— Влад! Ти думав, що все зійде тобі з рук?!

Марина завмерла.

— Ігор?..

Ігор стояв нагорі зі зброєю в руках.

Мокрий від дощу.

Очі — холодні.

Незнайомі.

— Ігор, що ти робиш?! — закричала Марина.

— Те, що мав зробити давно.

Влад вийшов із-за контейнера.

— Ти працюєш із нею?

Ігор гірко засміявся.

— Ні. Це вона працювала зі мною.

Марина перестала дихати.

— Що?..

— Саме я знайшов Софію кілька місяців тому. Саме я дізнався, хто ти насправді, Влад.

Він повільно спустився сходами.

— І саме я вирішив вас покарати.

Марина дивилась на чоловіка, якого більше не впізнавала.

— Ти… стежив за мною?..

— Я хотів правди.

— Тому влаштував усе це?!

— А ти думала, зрада нічого не варта?

Його голос став жорстким.

— Ви всі брехали. Усі.

Софія повільно вийшла з темряви.

— Не лише вони.

Вона подивилась на Ігоря.

— Скажи їм головне.

Ігор мовчав кілька секунд.

А потім сказав:

— Чоловіка Софії вбив не Влад.

Марина різко обернулась.

— Тоді хто?!

Ігор подивився їй просто в очі.

— Я.

Тиша вибухнула сильніше за будь-який постріл.

Марина відчула, як світ пливе перед очима.

— Ні…

Влад теж завмер.

— Ти брешеш.

— Ні.

Ігор повільно опустив зброю.

— Рік тому я працював бухгалтером у компанії її чоловіка. Я дізнався про брудні гроші. Ми хотіли здати всіх поліції.

Софія заплющила очі.

— Але нас зрадили.

Ігор подивився на Влада.

— Твій тесть усе дізнався.

— Я не знав про це!

— Але допоміг приховати тіло.

Влад мовчав.

Бо це була правда.

— Я не хотів убивати його, — тихо сказав Ігор. — Це сталося випадково під час бійки.

Марина почала плакати.

— Господи…

— А потім Влад допоміг приховати все. Тому ви обоє винні.

Софія повільно посміхнулась.

— І тепер настав час платити.

У цей момент на складі згасло світло.

І пролунав ще один постріл.