Глава 4. Дружини теж брешуть

Марина сиділа в холі готелю з чашкою холодної кави.

Її руки тремтіли.

Минуло вже три години, а поліція досі обшукувала узбережжя.

Влада не знайшли.

Ні живого.

Ні мертвого.

— Вам краще залишитись у готелі, — сказав офіцер. — Можливо, він сам повернеться.

Але Марина відчувала: щось сталося.

Щось страшне.

Увечері вона повернулась у номер.

Тиша.

Ліжко Влада було акуратно застелене, ніби його тут ніколи не було.

Марина повільно підійшла до валізи.

Відкрила.

Порожньо.

Усі речі Влада зникли.

— Ні…

Він поїхав.

Втік.

Кинув її.

Її охопила така лють, що вона жбурнула вазу в стіну.

Скло розлетілось по підлозі.

І саме тоді вона помітила конверт під ліжком.

Без імені.

Всередині була лише одна фотографія.

І Марина перестала дихати.

На фото — Ігор.

Її чоловік.

Він стояв біля цього самого готелю.

Фото було зроблене сьогодні.

— Це неможливо…

Марина вибігла в коридор.

У голові лунав лише один страх:

Ігор тут.

Він усе знає.

Вона гарячково оглядала хол, ресторан, терасу.

І раптом побачила знайому постать.

Ігор сидів біля бару.

Спокійний.

У темній сорочці.

Наче чекав на неї.

Марина завмерла.

Він повільно підняв очі.

— Привіт, люба.

У неї підкосились ноги.

— Ігор…

— А ти казала, що у відрядженні.

Він усміхнувся.

Але в цій усмішці не було тепла.

Вони сіли за дальній столик.

Марина не знала, що сказати.

— Як ти мене знайшов?..

— Це було неважко.

— Ти стежив за мною?

— Ні. Мені допомогли.

— Хто?!

Ігор повільно зробив ковток віскі.

— Жінка на ім’я Софія.

Марина похолоділа.

— Вона мертва…

Ігор уважно подивився на неї.

— Ти так кажеш, ніби знала її.

Марина мовчала.

— Я хотів побачити, чи правда це, — тихо сказав Ігор. — Сподівався, що ні.

— Ігор…

— Не треба.

Він дістав телефон.

Показав фотографії.

Марина й Влад.

Поцілунки.

Готелі.

Обійми.

Усе.

— Давно? — запитав він.

Марина відчула сльози.

— Пів року…

Ігор гірко засміявся.

— Пів року я був для тебе ким? Дурнем?

— Я не хотіла…

— Але зробила.

Він різко встав.

— Де він?

— Я не знаю! Влад зник!

Ігор завмер.

— Зник?

— Поліція думає, що його вбили…

На кілька секунд запала тиша.

А потім Ігор тихо сказав:

— Може, він отримав те, на що заслужив.

Марина уважно подивилась на чоловіка.

І вперше помітила:

на його руці була подряпина.

Свіжа.

Наче від чиїхось нігтів.

Тієї ж ночі Марина почула шум біля свого номера.

Вона обережно підійшла до дверей.

За ними хтось стояв.

— Хто там?

Тиша.

Потім знайомий голос прошепотів:

— Не відкривай Ігорю.

Марина завмерла.

Це був Влад.

Живий.

І наляканий до смерті.