Глава 3. Перша смерть

Коридори готелю наповнилися криками й шумом кроків.

Гості вибігали з номерів у халатах, хтось говорив італійською, хтось плакав. Сирена сигналізації різала слух.

Марина міцно стискала руку Влада.

— Що відбувається?..

Влад не відповідав. Його обличчя стало неприродно блідим.

Вони разом спустилися до головного холу.

Біля басейну стояли охоронці.

І натовп.

Марина відчула дивний запах — металевий, важкий.

Запах крові.

— Не дивись, — тихо сказав Влад.

Але вона вже побачила.

На білому мармурі лежала жінка в червоній сукні.

Мертва.

Її маска тріснула навпіл, а на шиї темнів тонкий кривавий слід.

Ніби хтось задушив її шовковою стрічкою.

Марина затулила рот рукою.

— Боже…

Поруч стояв адміністратор готелю й щось пояснював поліції.

— Гостей просимо залишатися у своїх номерах до завершення розслідування.

Влад різко відвернувся.

— Ходімо.

— Ти навіть не хочеш дізнатися, хто це?

— Ні.

Його відповідь прозвучала надто швидко.

У номері Влад нервово ходив туди-сюди.

— Це не може бути випадковістю.

Марина повільно сіла на ліжко.

— Ти знаєш щось, так?

— Ні.

— Влад…

— Я сказав ні!

Він ударив кулаком по столу так сильно, що келих упав на підлогу.

Марина здригнулась.

Вперше вона злякалася його по-справжньому.

Через годину в номер постукали.

Цього разу це була поліція.

Італійський офіцер уважно дивився на них.

— Ви були на балу?

— Так, — відповіла Марина.

— Ви бачили загиблу?

Марина похитала головою.

Поліцейський дістав фото.

Марина ледь стримала крик.

На фото була та сама жінка в чорній масці.

— Її звали Софія Романо, — сказав офіцер. — Вона проживала в цьому готелі сама.

Влад різко завмер.

Поліцейський це помітив.

— Ви її знали?

— Ні.

Брехня.

Марина відчула це миттєво.

Офіцер ще кілька секунд дивився на Влада, а потім пішов.

Щойно двері зачинились, Марина прошепотіла:

— Хто вона?

Влад мовчав.

— ХТО ВОНА?!

Він повільно опустився у крісло.

— Колись… я мав із нею справи.

— Які ще справи?

— Вона працювала в компанії мого тестя.

Марина дивилась на нього, не кліпаючи.

— І це все?

Влад не відповів.

І саме це було відповіддю.

Пізно ввечері Марина не могла заснути.

Влад нарешті задрімав, але вона лежала із відкритими очима.

Щось було не так.

Дуже не так.

Вона тихо встала з ліжка й помітила телефон Влада на тумбі.

Екран засвітився.

Нове повідомлення.

«Тепер твоя черга платити за минуле».

Марина відчула, як по спині пробіг холод.

Вона швидко відкрила листування.

І завмерла.

Там були десятки повідомлень від Софії.

Фото.

Погрози.

І одне повідомлення від Влада:

«Якщо ти ще раз полізеш у моє життя — пошкодуєш».

Марина повільно сіла на край ліжка.

Її коханець брехав їй із самого початку.

Уранці Влада в номері не було.

Марина одразу набрала його номер.

Абонент поза мережею.

Вона швидко вдягнулась і спустилась у хол.

Адміністратор виглядав наляканим.

— Ви не бачили чоловіка зі мною? Високий, темне волосся…

Той нервово ковтнув.

— Сеньйора… сьогодні вранці один із гостей зник.

— Що?..

— І його машина залишилась біля скелі.

Марина відчула, як серце почало битися швидше.

— Про кого ви говорите?

Адміністратор подивився їй просто в очі.

— Про пана Влада Ковальського.

Марина майже вибігла з готелю.

Біля узбережжя вже стояла поліція.

Чорна машина Влада була відчинена.

А на камінні біля моря лежав його годинник.

У крові.

Марина затремтіла.

— Ні…

Поліцейський обережно подивився на неї.

— Тіла поки не знайшли.

— Він живий?..

Офіцер мовчав.

І в цю секунду Марина зрозуміла:

або Влад утік…

або його вбили.