Глава 1. Відрядження до брехні

Марина стояла перед дзеркалом у спальні й повільно наносила червону помаду. Її руки тремтіли не від хвилювання — від передчуття. За десять хвилин вона мала сісти в таксі й поїхати до аеропорту. Не сама.

— Ти точно повернешся в неділю? — запитав чоловік із кухні.

Вона заплющила очі.

— Так, Ігорю. Це лише робоча конференція в Італії.

Брехня прозвучала так легко, ніби вона повторювала її сотні разів.

Ігор вийшов у коридор у домашніх штанах і светрі. Втомлений, трохи постарілий, але все ще добрий. Саме ця доброта почала її дратувати останнім часом. Він був надто правильним. Надто спокійним. Надто передбачуваним.

А Влад був іншим.

Небезпечним.

Живим.

Вона познайомилась із ним пів року тому на корпоративі. Спочатку це були випадкові повідомлення. Потім кава. Потім готель на околиці Києва. А потім — кохання, яке пахло брехнею та дорогим парфумом.

— Я замовив тобі таксі, — сказав Ігор.

Марина усміхнулась.

— Дякую.

Вона підійшла й поцілувала його в щоку. Їй здалося, що від цього поцілунку стало холодніше.

У телефоні засвітилась нова SMS.

«Я вже в аеропорту. І не забудь: ми не знайомі до посадки ;)»

Влад.

Вона швидко вимкнула екран.

— Бувай.

— Люблю тебе, — тихо сказав Ігор.

Марина на секунду застигла.

— І я тебе.

Цього разу брехати було важче.

В аеропорту Влад чекав біля панорамних вікон у чорному пальті. Красивий. Упевнений. Ідеальний.

Він усміхнувся, коли побачив її.

— Нарешті.

— Не тут, — прошепотіла Марина.

Вони вдавали незнайомців до самої посадки. Лише в літаку Влад непомітно взяв її за руку.

— У нас цілий тиждень, — сказав він. — Без чоловіків. Без дружин. Без правил.

Вона усміхнулась.

— Звучить небезпечно.

— Саме тому тобі подобається.

Він мав рацію.

Марина не знала, що цей відпочинок закінчиться смертю.

Готель на узбережжі Амальфі виглядав як казка. Білий мармур, золоті люстри, вечірні маскаради та музика біля басейну.

— Тут щороку проводять бал закоханих, — пояснив адміністратор. — Усі гості носять маски.

Марина засміялась.

— Символічно.

Влад обійняв її за талію.

— Нам це підходить.

У номері вони пили шампанське прямо з пляшки.

— А якщо нас хтось побачить? — запитала Марина.

— Хто? Твій бухгалтер-чоловік чи моя дружина, яка думає, що я у Варшаві?

Вона замовкла.

Вперше за весь час їй стало тривожно.

— Влад…

— Що?

— Ти колись думав піти від дружини?

Він відвів погляд.

— Не зараз.

Марина різко поставила келих.

— А я, значить, просто пригода?

— Не починай.

— Я серйозно.

Влад зітхнув.

— Ми тут, щоб відпочити. Не руйнуй усе розмовами.

Ці слова вдарили болючіше, ніж вона очікувала.

Тієї ночі Марина прокинулась від дивного звуку.

Двері номера були прочинені.

Вона сіла на ліжку.

— Влад?

Тиша.

Вона вийшла в коридор.

Світло миготіло.

Наприкінці коридору стояла жінка в чорній масці.

І дивилась прямо на неї.

Марина зробила крок вперед.

— Хто ви?

Жінка повільно усміхнулась.

А потім зникла за рогом.

Коли Марина повернулась у номер, Влад уже лежав у ліжку.

— Де ти був?

— Курив на балконі.

— Я бачила якусь жінку.

Влад навіть не підняв очей.

— Тобі наснився кошмар.

Але Марина знала: це був не сон.

І найстрашніше — жінка ніби знала, хто вони насправді.