24

      Сад у Вернанському королівстві був просто чарівний. Ми гуляли з Данні, вона щось мені розповідала, а я слухала на пів вуха, бо не могла намилуватися тою красою, що нас оточувала. Тут було таке різноманіття квітів і рослин, що здавалося, що ми попали в якийсь окремий світ де панують лиш рослини. Багато було незвичайних квітів. Я таких не бачила і навіть не зустрічала на сторінках тих книжок, що давав мені почитати наш садівник Містер Фредерік. 

- Тут так не звично, - захоплено промовила я.

- Дуже красиво, такий чарівний сад, - в унісон мені додала Данні, - от бачиш, а ти не хотіла переміщатись сюди.

- Данні, як ти думаєш? Нам дозволять узяти хоч пару сажанців звідси? - запинала я ігноруючи її останню репліку. Настрій був чудовий і не хотілося згадувати причину мого сюди приїзду. От би цей сад був дійсно чарівним. От би він поглинув мене і я залишилась тут назавжди, серед духмяних квітів та чудернацьких дерев.

- Думаю з цим проблем не буде, - засміялася вона. - А ти і справді зовсім іншою стала. Так полюбила квіти. А я ж пам'ятаю, як ти швирялася ними у своїх надокучливих залицяльників. Казала, що вони смердять на весь маєток.

- Було і таке. Та знаєш, то були мертві квіти, які для дарувальників були лиш інструментом добитися моєї уваги. Я й досі не люблю зірвані квіти. А от садівницто я дійсно полюбила усією душею, - чесно зізналася я. 

     Ми в розмові й не помітили, як вийшли на велику галявину. Тут віддбувалося якесь приготування. Повсюду метушилися слуги, стояли столики і усілякі садові прикраси. у віддаленні встановлювались різні музичні інструменти. І всим цим хаосом заправляда одна дівчина. Вона стояла до нас спиною і роздавала команди. Але я одразу пізнала її по характерній зачісці і поставі. То була сестра Рональда, принцеса Генріетта.  

- Ходімо привітаємось, - промовила Данні і потягнула мене до неї. А я чомусь не дуже хотіла наближатись до цієї дівчини. Мені здалося, що там у підвалі, коли Рон не зводив з мене очей, вона точно щось запідозрила. До допиту я була не готова, а наганяй від його сестри тим більше не хотілось отримати.

- Принцеса Генріетто! Доброго вам дня, - привіталася Данні.

- Ваша високість, - поклонилася я, як того вимагається від слуги.

      Вона якось дивно глянула на мене піднявши одну брову, але нічого не сказала і привіталася з Данні у відповідь.

- І вам доброго Даніелла, гуляєте? 

- Так, у вас просто чарівний сад, - промовила Данні, показуючи навколо себе.

- Це третє дитя нашої королеви, - фиркнула принцеса Генріетта, а потім почала сварити якогось зіваку, що впустив статую величезного лебедя і та дивом уціліла.

- Ну не на секунду відволіктись не можна. Обов'язково десь напартачать, - поскаржилася вона Данні.

- А що за свято ви готуєте? - поцікавилася попелюшка

- Не свято. Сьогодні прибуває принцеса Софія  з родиною і ми хочемо достойно їх прийняти. У матінки виникла ідея зробити це у саду, а мені як завжди треба все організувати, щей Рон паскудник десь пропадає, - і на мене глядь.  А я одразу травинку цікаву під ногами запримітила. Мене тут не має, я статуя.

- Ну добре, тоді ми небудемо вам заважати, - промовила Данні уже в спину принцессі. Вона знову на когось там кричала і махала руками. Хтось щось не туди поставив, як я зрозуміла. 

   Сад уже не виглядів таким чудовим і хмари набігли, закриваючи сонячні промені. Так само пасмурно стало в мене на душі. Приїздить наречена. А ти чого сюди припхалася? Знову і знову задавала я собі це запитання. 

- Бачу, що ти вже не дуже хочеш гуляти, - здогадалася Данні

- Гуляти то я можу, а от співрозмовник з мене не дуже вийде, чесно тобі скажу, - важко зітхнула я. - Не треба мені було сюди їхати.

- Знов ти за своє. Ти знаєш, злюкою ти мені більше подобалася. Тоді ти всіх могла на місце поставити і що там тобі якісь принци та принцеси. В мене завжди було таке враження, що ти у злості і короля за пояс запхати зможеш. А тут диви. Розпустила нюні, - сварила мене попелюшка.

- То було давно і не правда. То все твоя уява домальовувала, - буркнула я.

- Ви з ним уже бачились? Розмовляли? - тихо запитала вона.

- Ні, - не хотілося чомусь говорити про його нічний візит і про мою трусість.

- Тоді ще точно поговорите. Я впевнена в цьому. Я ж бачила, як він поїдав тебе поглядом, коли ми тільки перенеслись.

- І я бачила. І що?  Ну поговоримо ми і що далі? Він наслідний принц. Я злюка з казки про попелюшку. Яке майбутнє, Данні?  Його не має і не буде. 

- Ти говориш очевидні речі, так. Але в житті не так все очевидно і прямолінійно. Чудеса існують. Просто ти не вмієш у них вірити. А я тебе навчу, - впевненно заявила ця вічна оптимістка. 

- Мене колись це дуже дратувало в тобі. Знаєш? Баронесса давала тобі непосильні завдання і ти робила їх з посмішкою та ще й наспівувала дурних пісеньок. 

- Я мріяла. Завжди коли робила важку роботу, я просто мріяла і от бачиш намріяла собі що. От і ти повинна вірити, що все вирішиться ще на краще.

      З Дніеллою ми розійшлись в холі замку. Вона побігла до свого принца, а я спіймала якусь соужницю і попросила принести мій обід до кімнати. Настрій був препаскудний і не дуже хотілося дивитися на кисле обличчя фрейліни у загальній їдальні. Дівчина мило посміхнулася і сказала мені, що все зробить як я попросила. Добре, що вони тут не дуже розуміють хто я така. Мабуть плітки, ой вибачте, казки сюди ще не дуже дійшли. Бо інакше, відношення точно було би іншим.