20

     Все має свій початок і кінець. Моя ніч закінчилась. Я давно прокинулась і просто лежала із закритими очима. У цілковитій тиші, лиш пташки за вікном співали свої щоденні пісні. Для них вийшло сонце, для мене воно більше ніколи не вийде. Так страшно відкривати очі, бо я знаю, що я побачу. Пустоту. Я знаю, що як тільки я відкрию їх, пустота забереться мені в душу і поселиться там на довгі роки.

РОНАЛЬД

      Рон мчав зі всієї дурі, підгоняючи коня і залишивши своїх супровідників далеко позаду. Безліч разів він пошкодував, що так безглуздо використав тоді портал переносу. Йому треба було як найшвидше дістатися дому, а думки його летіли назад. До його ангела, його Ліни. Чарівної, хороброї і такої коханої злюки.  Він знав, що не можна залишати її так, але не мав іншого виходу. Надто все складно поки що було. В нього був план. Він давно зрів у Рона в голові, а після цієї ночі, став єдино можливим продовженням його майбутнього життя.  Тільки треба встигнути… Тільки б Ліна правильно зрозуміла його листа.

АНГЕЛІНА

    На подушці лежав шматочок паперу, я сиділа підтянувши коліна до підборіддя і налаштувалась прочитати його. 

     Нічого вже не зміниться, Ліна. Ти сама зробила свій вибір. Посто візьми той клятий лист, прочитай і вернися нарешті у реальність. Твоя вічність скінчилася.

       Ліна, мій ангел. 

    Я не можу тобі передати, як шкодую про те що не стримався. Все повинно було бути не так. Не в цьому місці. Ти достойна кращого. Я повів себе як малолітній нестримний хлопчисько. Не зміг зупинитись вчасно. Та про саму ніч я не шкодую це найкраще, що було в моєму житті. Дуже надіюсь, що це взаємно і ти дочекаєшся мене, моя кохана злюка. Я обов'язково повернуся і заберу тебе. Просто дочекайся, Ліна.  Нікого не слухай і нікому не вір. Я все тобі поясню, моя розумна дівчинка.                                                                                                                      навіки твій Рон.

     Це жорстоко. Ось так залишати надію. Краще б нічого не писав. Я справді розумна і давно не вірю у  такі чудеса. Я не попелюшка - Роберт тут правий. Зі мною таке щастя ніколи не трапиться. Я знала про це з самого початку і просто хотіла залишити собі одну ніч. А він дав мені надію. Навіщо давати надію, коли ти не можеш виконати обіцянку?

       Знову ці бридкі сльози, як же я ненавиджу себе такою.  

    У двері тихенько постукали. Я затихла, як миша прислухаючись і натягнувши ковдру по шию.

- Ангеліна. Я знаю що ти там, можна мені увійти? - мягко запитала Даніелла. От її я точно не очікувала почути.

- Я не одягнена, - зізналася я, - почекай хвилину. 

     Я зіскочила з ліжка, відкопала у шафі старий халат і натянула на себе. Вчорашня сукня валялась на підлозі. І мені зовсім не хотілося її знову одягати. 

- Пам'ятаю, як мила тобі спинку, готуючи до балу. А тепер от ти соромишся мене, - хмикнула Данні, коли я нарешті впустила її.

   Я нічого не відповіла. Просто присіла на край ліжка. Не знаю, що саме на данний момент їй потрібно, але я зараз настільки розбита, що не маю ніяких сил дотримуватись необхідних норм поведінки з принцесою.

- Ти не запитаєш чому я прийшла до тебе? - поцікавилася Данні і також сіла біля мене. В очах її я прочитала жаль. Вона що, жаліти мене сюди прийшла? От цього мені точно не треба.

- Думаю ти і сама мені скажеш, - холодно відповіла я.

- Я бачила як ти тікала з балу. Роберт він… я не знаю що він там тобі наговорив..., - ніяково почала Даніелла та я зле її перебила.

- Правду. Він сказав мені правду, Данні. Більше нічого.

- Я не хочу тебе образити. Просто прийшла щоб…

- Навіщо Данні? От скажи, навіщо ти прийшла? Мені підтримка не потрібна. Я зараз зберуся і відправлюся на кухню. Де мені і місце. А в тебе я думаю і без мене вистачає усіляких королівських справ, - не треба мені ці її жалості. Я не така. 

- Що він зробив, Ліна? Що тобі зробив Рон? Я бачила як Рональд вибіг за тобою. Що трапилося цієї ночі? - допитувалася попелюшка. 

       І все ж їй треба знати. А ну і хай. Я мовчки простягнула їй листа, що залишився валятись на ковдрі і з холодною посмішкою спостерігала за тим, як змінюється її вираз обличчя. 

- Як ти зрозуміла, Данні, я не стала чекати, поки принц привселюдно мені освідчиться, одягнувши кришталеву туфельку. Я просто віддалася йому як звичайна дівка. Тому мене не має чого тут жаліти. 

- Я вже і забула, яка ти кусуча, Ліна, - по доброму посміхнулася попелюшка, - та мене ти не обманеш. Я бачу як тобі болить. Ти нівчому не винна. Він повинен був думати мізками а не… іншим місцем. Ти ще зовсім дівчинка, а хочеш виглядіти дорослою стервою. Це не так,  Ліна і не махай головою.

- Я сама його поцілувала. Перша, розумієш? Благала щоб не зупинявся. Я вже тоді знала на що йду. Я знала, що настане ранок і я залишусь одна.  Але, так само як і він написав у тому листі, я не шкодую про цю ніч. Йому… йому просто не треба було ні чого писати, Данні…- все, прорвало. Сльози покотилися градом і я просто не змогла їх стримати.

- Ох Ліна.

      Чого точно я не очікувала від себе, так це того, що буду рюмсати в попелюшки на грудях, а вона буде заспокійливо гладити мене по спині. Таки добилась свого, добрячка із все розуміючими очима.