18

      Принц повів мене прямісінько на террасу, де нас відразу обдало прохолодним весняним повітрям. Там було значно тихіше ніж в основній залі, не було чутно фонової музики і гудіння натовпу. Стояли столики з різноманітними закусками та напоями. Народу тут було помітно менше. Скоріш за все сюди приходили лиш ті, хто вже удостоїлись аудієнції королівської родини.

- Ну що Ліна, давай за тебе , - запропонував принц, протягуючи мені келих  вина, - чого розгубилась так? Що, не змогла вирішити чи кланятись чи реверанс робити?

          Та він бачить мене наскрізь.

- Це була дурна затія. Не треба було мені сюди приходити, - сумно було на душі і хотілося чомусь у свою хатинку в саду втекти.

- Щей як треба було. Та ти єдина достойна королева весни на цьому балу, повір мені, я знаю що кажу. А на Роберта не звертай уваги. Ти для нього як скалка в пальці. Доречі, цікаво знати чому так? Не розповіси? 

- Як би я знала, - тяжко вздохнула я і трохи пригубила вина. 

       Тут було спокійно. Поруч з принцем було спокійно.  Суди не діставав морозний погляд Роберта.

       Але все ж весна ще не була настільки теплою, щоб гуляти в такій сукні понадворі і не відчувати холоду. Тому я нехотя здригнулась від чергового пориву вітру. Принц, побачивши це, одразу почав розстібати свій жакет.

- Принце Рональде, навіть не думайне. Швидко застібніця, - з нотками паніки в голосі шикнула я йому.

- Що? Ти замерзла, я ж бачу, - і не думав зупинятися він.

- Та яка різниця. Ви хочете щоб тут всі повтрачали свідомість? Вистачить того, що я прийшла сюди з вами. Зупиніться, кажу вам, - продовжувала шипіти я.

- Ти що? Соромишся  вдіти мій жакет? - спитав здивовано принц. А потім ще й засміявся, - отакої,  а це у вас тут що, якийсь особливий знак? Прийняла жакет і навіки будеш моя? - продовжував веселитись принц. 

     Тим часом інші тут присутні теж почали прислухатись до нашої розмови. От йому весело, а мені ж тут ще жити. Тільки трохи втишилися з тими своїми екскурсіями "а ходімо подивимося, як та сама злюка покарання відбуває" так тепер знову почнуть хороводи водити, як тільки принц покине наше королівство.

- Тоді йдемо до зали. Он уже Данні з Робом перший танець відкривають. Потанцюємо хоч. Що злюка, не забула ще як танцювати треба? - підколов мене Рональд і повів у середину. 

- А Ви? - не відставала від нього я, - настільки я знаю, останні роки ви по балах не ходили? 

- І ще б стільки не ходив, якщо чесно, - шепнув він мені на вухо галантно заводячи у загальний танок.

    Як танцювати принц Рональд точно не забув. Він впевнено вів мене, не забуваючи про жоден рух. І взагалі був розслаблений і поводився досинь органічно під час досить складного танцю. Загалом, мені здається що Принц Рональд відчуває  себе впевнено в будь якому місці і за будь яких умов. Така вже його мабуть натура. І я по доброму заздрила йому в цьому.

     Сама я не відчувала легкості танцю спочатку. Намагалася не спаплюжитись і видати всі свої знання і навички, які з дитинства запихала в мене пані Елоїза. "Танець це не задоволення і відпочинок, танець це всього лише інструмент демонстрації себе у вищому світі" -  ще один улюблений вислів баронеси. І я сстаралася, завжди прикладала багато зусиль, щоб бути найкращою, найефектнішою, найблагороднішою. А зараз я старалась ще більше. 

- Ліна, ти що на уроці? Чому така напружена?  Я взагалі то пожартував і не сумнівався що ти добре пам'ятаєш як танцювати, - звернувся до мене Рональд, коли мелодія змінилась і ми перейшли до більш спокійного і контактного танцю. 

-  З чого ви це взяли, я ніби танцюю як і інші, хіба є різниця? - я так і знала що він це помітить, моє внутрішнє напруження. Та він взагалі усе помічав.

 -  Дурне питання, по тобі відразу все видно. Ти що ж, не любиш танцювати? 

- Не знаю, якщо чесно, ніколи над цим не задумувалась. У колишньому житті танець для мене був лиш черговим завданням, яке треба було виконати на відмінно. Про задоволення мови точно не йшло. А зараз я інша, але насправді так і не розумію як насолоджуватись цим процесом, - відкрилася я принцу. 

      А ще помітила, що він перший в моєму житті, кому я могла говорити все так як є. Я з дитинства нікому не довіряла, завжди була одиначкою. Одні були занадто низькі для мене, а інші навпаки на вершині не досягаємості. А якщо задуматись то ніхто і не цікавився моїми почуттями та переживаннями всерйоз.

- Ну що ж Ліна. Все буває вперше. Зараз я буду вчити тебе отримувати задоволення від танцю, - проникливо звернувся до мене принц і притягнув поближче до себе. А мою руку, в супереч усім канонам танцю, помістив собі на груди де я відразу відчула його серцебиття, - дивись мені в очі і ніпрощо не думай, слухай лиш ритм мого серця, - прошептав він і я заворожено почала робити все що він казав

    Танець як ритм серця. Яке ж це неймовірне відчуття повної гармонії. Я враз забула, що там мені потрібно робити і як рухатись. Прото дивилась в його бездонні очі і слухала його серцебиття. Враз зникли всі люди, зникла музика. Я нікого не бачила і нічого не чула. Ніби ми з ним були наодинці. У світі, де крім нас нікого не існує. Тіло рухалось саме, виявляється воно все знає і пам'ятає навіть без постійного розумового контролю. І так, це було справжнє задоволення, побудоване лиш на відчуттях а не на мозковій активності.