17

        А в коридорі, біля своїх покоїв, мене вже чекав принц Рональд. Він був одягнений в темно зелений парадний костюм, що неймовірно йому личив. Особливо до його незвичних очей. 

       Весь час, поки я підходила, принц дивився на мене не моргаючи і навіть коли стала навпроти нього, він не промовив і слова, відверто роздивляючись мене з ніг до голови. Заціпило його, чи що? Під таким, відкрито захопленим поглядом мені очікуємо стало ніяково і я вирішила першою розірвати цей мовчазний вузол, гордо заявивши:

- Так, я знаю що красива. І сукня мені личить, знаю, знаю, не обов'язково так дивитись.

- Не впевнений, що ти точно розумієш наскільки... - завороженно промовив принц, роблячи до мене один великий крок і в секунду він опинився надто близько, - пахнеш ваніллю, - одними губами прошептав він протягуючи руку до малюнка на ключиці.

- Тільки не чіпайте, вони ще не висохли, - запанікувала я відступаючи назад, що в пишній сукні робити було не дуже так і безпечно, - це так фарба пахне, не я.

- Вона що, їстівна? - знову прошептав принц округлюючи очі і ковтаючи при цьому слину.

- Ну, взагаліто так. Дівчата придумали доповнити образ квітами, а я боялася алергії. Тому ось, - промолвила я, розводячи руки. Ще трохи так подивиться і я точно покраснію, як та кисільна панночка.

- Пам'ятаєш, я казав тобі, що не люблю солодке?

- Так.

- Забудь. Здається солодке я люблю більше всього, особливо… з запахом ванілі.

     Аж в голові запаморочилося від таких слів. І чому я так радію його реакції на мене? Він же чоловік, а це їхня звична поведінка коли вони бачать перед собою красиву дівчину. Я ж знаю, що за цим нічого не стоїть, але ж серце не зупинеш. А воно так і тріпоче від його слів. І так, я все таки здається почервоніла. А він галантно протянув мені руку і ми відправились на Весняний бал.

      Саме дійство проходило в одній із бальних зал замку, особливістю саме цієї зали було те, що  до неї примикає величезна терраса, що виходить в королівський сад.

      І сама зала і терраса були, в принципі очікувано, прикрашені величезним різноманіттям живих квітів. А от що не звичного було, так це метелики. Різнобарвні і такі яскраві, вони літали повсюду, особливо багато їх було на самих квітах. А ще були фонтани, я нарахувала три. І здається мені, що попелюшці знову фея її допомагала. Бо і метеликів я таких ніколи в своєму житті не бачила, і фонтанів з водою, що кожну секунду змінює колір і майорить загатковими вогниками, теж.  Мені аж захотілося залишитись до півночі, щоб переконатись, чи не зникне ця краса коли годинник проб'є дванадцять годин.

      Поки я тут кліпала очима і захоплено розглядала  усі незвичайні прикраси інтер'єру, інші присутні відверто таращились на нас з принцем. Я просто шкірою відчувала, як вони всі пропалюють мене наскрізь.

        Роки пройшли, а у вищих кругах знаті нічого так і не змінилося. Тут були всі, хто бачив моє фіаско і публічний вирок. І зараз на їх обличчях я могла великими літерами прочитати -  " ЩО РОБИТЬ ЦЯ БРИДКА ЗЛЮКА ПОРУЧ З САМИМ ПРИНЦЕМ РОНАЛЬДОМ?". От саме так всі вони виглядали. Ну що ж. Я була до цього готова і припасла таки для декількох моїх знайомих з колишнього життя найзухвалішу посмішку з мого, вже майже забутого, арсеналу.  

- Я бачу ти ще не забула, як то бути злюкою,- помітив не звичний для мене вираз обличчя  принц Рональд, - але ж дивись як результативно.

      І справді, благородні леді просто не витримали такої не прикритої нахабності від мене і повідводили свої шоковані очі. Напевно вони хотіли побачити каяття та суцільну скромність, але я так точно не зможу зіграти. Не моє то амплуа. А от каяття моє, то не для цих людей призначено.

- Ангеліна, міняй посмішку. Ми йдемо привітати моїх родичів, - повідомив мені принц і повів мене у початок зали, де на троні засідав король з королевою, а з обох боків Даніелла і принц Роберт.

    Ось цього моменту я боялася більше, аніж усіляких там колишніх коліжанок. 

      Погляд принца Роберта я відчула ще задовго до того як ми, пробираючись крізь натовп бажаючих привітати королівську родину зі святом весни, дісталися до місця. І ні, він не обпалював мене як інші. Він холодив, заморожував і ніби давав наказ зупинитись і не рухатись далі. І я б точно зупинилася. Та от принц Рональд, що вів мене під руку, був точно не пробиваємий щит. Його не холодило і тим більше не пекло абсолютно нічого.

         Він усім посміхався, з усіма вітався. Ще й мене усім представляв як свою найкращю помічницю, пані Ангеліну.  А ті дурні не придумали нічого іншого, як безглуздо відповідати: " Приємно познайомитись пані Ангеліна, зі святом весни вас" . Це просто апофеоз, ну чесне слово. Ніби тут є хтось, хто не знає ким я є насправді. Смішно і сумно одночасно. Раніше пам'ятаю я б стрибала від щастя опиниитись на балу, у центрі уваги  і зовсім не помічала напускної фальші усіх цих людей. А хто вони всі ці, одягнені в вишукані наряди, люди? Хто вони насправді? Це був не бал маскарад, але я чіко бачила маски емоцій на їхніх обличчях. Навідь і не думала, що настільки змінилася за ці роки. Та сама кухарка і Ганс були більш реальними для мене і зрозумілими ніж уся ця знать. 

     Єдина, хто не одягла сьогодні маску це Даніелла. Мила, наївна Данні з щирим, добрим і відкритим лицем. Вона була дуже гарною сьогодні. Рожева сукня переливалася як ті фонтани різними відтінками, а позаду неї виднілися напів прозорі крильця. Ні ну точно фея пропрацювала.