14

АНГЕЛІНА

      Як би я не відтягувала цей момент, але ранок настав і мені треба йти до принца Рональда. Я не можу так просто здатись. Я не можу відмовитись від можливості суттєво покращити своє життя і я точно не хочу бути вічною каторжницею у цьому замку.

        Заміж я не вийду напевно ніколи, тож треба хоч забезпечити себе достойним існуванням. Щоб хоч тістечка могти собі дозволити в будь який час коли захочеться.  

       Коли я зайшла, принц читав щось за столом. Я привіталася а він махнув у відповідь і показав на купу листів, що чекала мене. Себто починай. І все. Ми за увесь день не сказали один одному і десятка слів. Все тільки що стосується роботи. Я не знала радіти мені чи ні. Дивно це все було. Але я мовчала. Хто я така щоб щось говорити взагалі? 

     Вже наприкінці дня, коли все було зроблено і я відправлялася вечеряти в їдальню, він зупинив мене окликом біля дверей:

- Ліна!

- Так?

- Хотів сказати, що не хотів тебе вчора збентежити. Ти можеш не боятись мене. Такого більше не повториться, - рівно сказав він мені.

- Я можу йти? - запитала я, а що ще я можу сказати?

- Так йди, дозавтра. 

- Дозавтра.

       І от радіти б мені та ніяк не виходить. 

     Наступний день був таким же. Декілька слів по ділу і все. Чомусь хотілось плакати від такого. Ну що я за людина? Сама ж мріяла, щоб він не звертав на мене увагу і швидше поїхав до себе до дому. А тепер от. Не хочу. 

     Потім ще кілька днів підряд принц взагалі був відсутній, мені про це охоронець повідомив. Сказав, що попередить коли принц Рональд повернеться і покличе мене. В мене вийшли таким чином не заплановані вихідні. І от радіти б мені, стрибати аж до самої стелі від такого щастя, так ні. Хожу, накручую себе. Та і що мені робити? По замку зайвий раз не хочеться пересуватись. Ще чого доброго на принца Роберта наткнуся. І так чудесним чином проносило ввесь цей час. А щоб кудись піти чи поїхати, так кошти треба. А в мене з ними поки що не дуже все добре. От і залишається, або в кімнаті сидіти, або в квітниках. 

       Добре хоч містер Фредерік не був проти. Йому завжди зайві руки потрібні. Територія величезна, а помічників мало. Та ще й криворукі всі. Це не я, це він так говорив завжди. А мене хвалив. Квіти в мене приймались добре і композиції я гарні висаджувала. Мило оку глянути. Любила я якось незвично комбінувати рослини, самої це подобалось,  тому напевно і виходило добре.

      Одного ранку я прокинулась від стуку в двері. Було ще дуже рано, за вікном починало тільки сіріти. 

Хто там? - настороженно вигукнула я

     А у відповідь тиша. Тут не було кому бавитись, тому я напружилася ще більше від тої тиші. Натянула халат і підступила до дверей, напружено прислухаючись до звуків у коридорі.

     Тиша. Може почулося ? Я трохи відкрила двері, утворивши невелику щілину, щоб побачити кому там не спиться. А там нікого. І хотіла вже закрити, як погляд упав на підлогу біля дверей, а там стояла якась коробка, щей бантом перевязана. Оце так справи. Це що ж, мені щось подарували? Я потащила її в середину і там уже відкрила. І охнула від охопивших мене емоцій. 

     Там була така краса, якої я навіть у колишньому житті не бачила. Сукня. Світло зеленого, дуже ніжного відтінку, зроблена з якоїсь неймовірно легкої тканини. Як я її витягувала, вона ніби жила своїм життям, а ще переливалася, змінюючи відтінок на більш темніший і мерехтіла мільйонами зірочок,  навіть у погано освітленому приміщенні. До верху ліфа та повітряних рукавчиків були пришиті невагомі фіолетові квіточки, трохи схожі на фіалки. Плечі і шия в цій сукні залишалися відкритими.

       До чудо сукні в комплект йшли замшеві фіолетові туфельки та щось типу діадеми, але замість каміння вона була прикрашена квіточками різних відтінків фіолетового і ще зеленими листочками. Не перевершенна краса.  Аж подих захоплює.

       Одразу ж захотілося приміряти її. Та мене зупинила твереза думка, що нарешті прорвалася крізь стіну дівочої нерозсудливості:

“ Навіщо воно мені? І хто його приніс? Що ця людина хоче від мене?” Я подумала що не буду спішити з приміркою, бо надто все було дивно. Я не попелюшка, мене просто так за гарні очі ніхто не буде обдаровувати. Та і феї-хрещеної я точно не мала, бо не була благородної крові за походженням.       А як би і була то моя фея точно не з'явилася до мене. Вони прилітають тільки до добрих і безкорисних дівчаток у біді, а я такою ніколи не була, та й не буду вже. 

    Коли знову почувся стукіт я мало не звалилася на землю. Швиденько запхала сукню назад у коробку і трохи тремтячим голосом запитала:

- Хто там?

- Охорона його високості. Принц Рональд бажає бачити вас о восьмій ранку в його покоях, - церемонно повідомили мені через двері. І я видихнула і розслабилася.

     Поснідавши у спільній їдальні з мовчазними слугами та помічниками, що відкрито продовжували ігнорувати мою присутність, я відправилася до принца. В моїй черствій душі наче пташки співали поки я йшла до нього. Ну от що це таке? Я ж просто іду робити свою справу. Та він напевно ігнорувати мене буде, як і в останні дні перед його від'їздом, а я сяю від радості, що нарешті побачу його.