3

АНГЕЛІНА

     І знову ранок, і знову я порпаюсь в землі - саджаю  наступну партію квітів. Але ж яке все-таки цікаве життя. Колись я цькувала попелюшку за її неохайний вигляд, навіть її популярне прізвисько саме я придумала. А зараз ось і сама не краще виглядаю. Та ще й, страшно признатись, мені  подобається те, що я роблю. Можливо це так відчувається на контрасті з кухнею, але тим не менш собі брехати не вийде.  Цього разу в мене клумба знаходиться подалі від кухні та й від самого замку теж. От і чудово. Ніхто не догукається і не буде турбувати. Бо мені вистачило підготовки до вчорашньої вечері. Руки до сих пір болять, так само як і ноги. Бодай йому гикається,  тому принцу. Що за необхідність така була, явитися без попередження і поставити всю кухню на вухи? Хоча, звісно він навіть і не здогадувався, якого шороху навів своєю появою. Раніше я теж особливо не замислювалася, де воно то все на столі береться. В мене тоді інші клопоти були. Наприклад, як виглядати ще красивіше ніж я є…

     Мій погляд впав на кущ Омолодника, який я посадила ще тиждень тому і який ну ніяк не хотів прийматися. Взагалі, Омолодник дуже примхлива рослина, бо має невеликі магічні здібності. З його квітів роблять настій що швидко тонізує шкіру та розгладжує зморшки. Явище це тимчасове, але результат дійсно вражаючий - мінус десять років як мінімум. Баронесса частенько купувала такий настій у торговців. А цей кущ подарували нашій королеві. І от ніяк я не могла знайти йому місце. Вже навіть намагалася спихнути його на садівника та містер Фредерік сказав, що ця рослина може прийнятися тільки від жіночої руки. От і маю собі гембель.

- Ах ти ж паршивець,- у розпачі звернулася я до примхливого куща, - от скажи мені будь ласка, що тобі ще не вистачає? Дивись яка тут чудова земелька? Я ж тебе і поливала і удобряла. От і тінь у тебе є. Все ж як ти любиш. Я ж про тебе гада вже все знаю. Скільки книжок по садівництву прочитала, все по написаному зробила. Що тобі паскуднику не вистачає?

- Можливо трошки любові треба додати? - зі смішинкою в голосі сказав хтось за моєю спиною.

    Я різко обернулась. Переді мною стояв молодий чоловік. По ньому одразу видно, що не місцевий. Волосся чорне як смоль, злегка кучеряве. Ніяк не вкладене, тому здається, що він прокинувся і забувся розчесатись. Карі очі з зеленим обрамленням, ніколи таких не бачила. На   вустах застигла така собі іронічна посмішка. Шіра трохи загоріла. Одяг темних відтінків, без ніяких тобі позначок та регалій. Чула, у Вернанському королівстві саме так прийнято ходити. Але те що переді мною якась високопоставлена персона, я могла сказати б  однозначно. Від кожного його руху так і віяло благородством та самовпевненістю. 

     Навіть описати це важко, але тільки при одному погляді на нього в мене виникло гостре бажання поправити волосся та зробити реверанс. Добре що я вчасно отямилася. Бо реверанс служниці, з руками по лікоть в землі виглядів би комічно. 

- З ким маю честь вести розмову? - стримано поцікавилася я, нахиливши голову, як того вимагається від простої служниці. І чого так витріщатись? Прямо обмацав мене всю тими своїми очима. Знаю знаю, сукня замурзана, на голові казна що, руки в багнюці. 

- Принц Рональд Вернанський - прямо, без вигадок, сказав він. А я чомусь так і подумала. - А ти мабуть і є та сама злюка Ангеліна?

- Вона сама. Чим зобов'язана вашій увазі до моєї скромної персони? - тільки і сказала я. Це ж треба, вже наслухався казочок і прийшов особисто оцінити ту саму паскудну сестричку. За цей час багато таких вельмож було. Я вже звикла. Та здебільшого вони просто спостерігали з далеку. Могли ще обговорювати мене голосно та ніколи не розмовляли особисто зі мною. Якщо не рахувати тих, хто пропонував мені зайняти місце їхньої коханки. Не думаю що принцу коханок не вистачає. Тому правда цікаво що йому треба.

- Тобі ще треба тренуватись. Ато говориш ніби правильні слова, а голос тебе видає. В ньому відчуваються нотки єхидства, -  сказав принц, підійшовши занадто близько. Мені відступати було нікуди. Позаду були квіти, які я щойно висадила та не мала ніякого бажання їх псувати.

- Не раджу вам наближатися,- як я не старалась та голос все одно тремтів, видаючи мій, зовсім незрозумілий, страх, - яякщо не маєте бажання забруднитись.

- А якщо маю? - цікаво, він тренувався десь такому спокусливому голосу чи то талант від природи?

- То ідіть до містера Фредеріка,- пошепки сказала я. Як завжди ляпнула, а потім вже подумала. Що ти несеш дурепа? Перед тобою принц стоїть, а не маркіз якийсь там. 

   Сам принц Рональд навідь відступив назад, перепитавши:

- Що? До кого?

     І мені б зупинитись та де там. Я кто кажуть сказала А кажи і Б.

- Ммістера Фредеріка. Це наш садівник. Він видасть вам садові інструменти і через десять хвилин будете мати такий самий вигляд як я, - я думала лише про одне. Чого я тут стою, чого ще до сих пір не провалилась під землю?

     Бідолагу спочатку перекосило  від здивування, а потім він як загегоче в голос. Аж за живіт схопився. 

- Я зараз вже не можу продовжити наше с тобою спілкування, але одне таки скажу. До чого ж брехливі ті казкарі. Ну чесне слово.

    Розвернувся і пішов у напрямку замку посміюючись час від часу. Це було видно по його плечах. 

    " І чого витріщилась ,дурепа? Принців ніколи не бачила чи що?"  Це я так себе сварила за те, що мала змогу  рухатись і мислити тільки коли фігура принца пропала з горизонту.