Розділ 3. Кінець вистави

Що далі я віддаляюся від світла та гуркоту музики, то важчим стає повітря. Тут, на кормі, воно просякнуте не парфумами чи шампанським, а сіллю та холодною вологою нічного моря. Я обхоплюю себе руками за плечі, намагаючись зігрітися, але холод іде не ззовні, а зсередини.

Мої підбори глухо цокають по тиковому дереву палуби. Цей звук здається занадто гучним у напівтемряві, наче я порушую чийсь спокій. Я зупиняюся біля повороту, за яким ховається затишна зона з диванами. Серце зрадницьки калатає. Я вже готова вимовити його ім'я, заговорити першою, попросити вибачення за те, що «зіпсувала» йому вечір... але слова застрягають у горлі.

На самій кормі, де світло від вечірки ледь торкається палуби тьмяними відблисками, вони стоять удвох. Макар владно обіймає Люсьєну за талію, притягуючи її до себе так близько, ніби моєї присутності на цій яхті ніколи й не було. Його руки, які ще нещодавно залишали мокрі сліди на моїй сукні, тепер так само впевнено хазяюють на чужому тілі, перетворюючи всі мої спогади про нашу «особливу» близькість на дешевий фарс.

– Серйозно? Прямо ось так? Навіть не ховаючись?

Вони здригаються одночасно. Люсьєна відсувається, але робить це повільно, з лінивою грацією і на її губах грає ледь помітна посмішка. Макар обертається, але у його очах ані краплі провини лише роздратування, ніби я знову перебила його на найцікавішому місці.

– Ніко, ти не так усе зрозуміла… – каже він і цей заїжджений шаблон б’є мене болючіше за ляпас.

– Правда? – я роблю крок уперед, відчуваючи, як зрадницьки тремтять губи. – А як саме я маю це розуміти, Макаре? Що існує якийсь особливий вид дружніх обіймів, про який я не знаю? Чи це частина «гарячого продовження», про яке ти мені натякаєш увесь вечір?

– Люсьєна мало не впала і я підтримав її. Ми розмовляли і нічого більшого! – він підвищує голос, миттєво переходячи в атаку. – Чорт, Ніко, досить влаштовувати ці вічні сцени з нічого. Твої підозри та вічний контроль уже душать мене. Ти сама пішла, сама залишила мене там, а тепер приходиш сюди й кидаєшся звинуваченнями?

– З нічого… – повторюю пошепки, дивлячись на нього як на повного незнайомця.

Слова застрягають у горлі. Я дивлюся на нього, сподіваючись побачити хоча б тінь каяття, але Макар лише втомлено зітхає. Він не кричить, не грубить, а дивиться на мене з тим особливим жалем, від якого хочеться кричати.

– Ніко, ти зараз накручена. Тобі треба заспокоїтися, – каже він м’яко, але не робить жодного кроку в мій бік. – Давай ти підеш до каюти і відпочинеш. Поговоримо завтра, коли ти будеш готова чути мене, а не свої образи. Добре?

Макар каже це так спокійно, що на мить я справді починаю сумніватися у власних очах. Можливо, я справді все перебільшила? Можливо, я просто втомилася? Але вираз обличчя Люсьєни, яка стоїть за його плечем, свідчить про протилежне.

Я не хочу відповідати. Не хочу виправдовуватися чи щось доводити. Відчуваючи, як закипають сльози, я розвертаюся і йду геть.

Я крокую по палубі, майже не відчуваючи її під ногами. Кожен крок віддаляє мене від цієї напівтемряви, але холод, що оселився всередині, нікуди не зникає. Я чекаю. Попри все, я все ще чекаю, що почую кроки за спиною. Що він наздожене мене, візьме за руку і скаже, що все це був дурний жарт, але позаду лише глухий гуркіт хвиль. Макар не йде за мною. Він залишається там, у тіні, де йому, очевидно, зараз набагато комфортніше.

Я повертаюся до каюти, ігноруючи заклики Марго та галас на палубі. Стіни каюти здаються затісними, але тільки тут я нарешті можу видихнути. Лягаю на ліжко, не вмикаючи світла. Темрява навколо здається густою і важкою, як морська вода.

Минає близько десяти хвилин, перш ніж тихий скрип дверей змушує мене напружитися. Я не бачу його обличчя, лише знайомий силует у дверному отворі та запах його парфумів, змішаний із нічним бризом і алкоголем.

Він крокує вглиб кімнати, впевнено, наче нічого не сталося.

– Іди до неї, Макаре. Тут для тебе місця немає.

Він зупиняється і я чую його коротке, роздратоване зітхання.

– Ніко, припини поводитися, як мала дитина. Я втомився від твоїх драм за сьогодні.

Я підводжуся на лікті, дивлячись туди, де мають бути його очі.

– Не треба робити з мене дурепу. Ти зробив свій вибір, коли був з Люсьєною. Тож повертайся до своєї нової «співрозмовниці».

– Ти сама віриш у цю маячню? – у його голосі проступає звична поблажливість, яка дратує. – Ми розмовляли і більше нічого не було.

– Це вже неважливо. Вийди звідси і залиш мене у спокої.

Я вказую на двері, але Макар навіть не ворушиться. Навпаки, він демонстративно сідає на край ліжка і відкидається спиною на узголів’я, показуючи всім своїм видом, що не збирається рухатися з місця. У його погляді жодного каяття, лише холодна впертість.

– Досить вже, Ніко, – каже він з такою інтонацією, ніби пояснює щось нетямущій дитині. – Я нікуди не піду. Це і моя каюта також. Я втомився і хочу спати. Я не збираюся блукати яхтою лише тому, що в тебе знову зіпсувався настрій.

– Зіпсувався настрій? – я відчуваю, як усередині закипаю. – Ти серйозно вважаєш, що справа в моєму настрої, а не в тому, що ти щойно робив на кормі?