Розділ 2. Випускний

Яхта повільно погойдується на хвилях, наче велетенська жива істота, що мирно дихає в такт морю. Навколо безкрає дзеркало води, в якому тонуть відблиски вечірнього сонця, тоді як небо над головою забарвлюється у кольори стиглого персика та рожевого золота.

Це кінець, фінальний акорд університету. Останній розділ звичного, зрозумілого життя і водночас солодкий початок чогось невідомого.

– За нас! За випуск! – дзвінкий голос Аліни розрізає повітря, але відразу губиться у гуркоті музики та загальному галасі.

Вечірка на палубі набирає обертів. Навколо панує справжнє божевілля. Друзі розважаються, фотографуються на тлі заходу сонця, намагаючись закарбувати цю мить. Повітря буквально просякнуте безтурботністю, солодким ароматом парфумів та кришталевим дзенькотом келихів. Дорогий алкоголь ллється рікою, підживлюючи азарт і розмиваючи межі дозволеного.

Пальці німіють від холоду скла, але я лише міцніше стискаю келих, дивлячись вдалину, туди, де небо зливається з водою. Я намагаюся підхопити цей загальний ритм щастя, але він проходить крізь мене, не зачіпаючи серця. Замість захвату всередині розливається щось зовсім інше – тягуча, незрозуміла порожнеча, від якої хочеться заплющити очі й опинитися якнайдалі звідси.

– Ти чого тут сумуєш? – Марго підходить впритул і опирається на перила поруч зі мною. – Досить підпирати борт! Ходімо танцювати, це ж наш вечір!

– Я не сумую, Марго, просто… намагаюся запам'ятати все це, – відповідаю, змушуючи себе посміхнутися.

– Твій внутрішній філософ сьогодні явно зайвий на палубі! Розслабся, Ніко. Поглянь на Макара. Він у самому центрі уваги, відкорковує вже третю пляшку і явно чекає, коли ти нарешті до нього приєднаєшся.

Я переводжу погляд на свого хлопця. Він стоїть у центрі компанії, розхристаний, збуджений алкоголем та надмірною увагою до себе. Помітивши мій погляд, Макар заклично киває головою, запрошуючи приєднатися і впевнено посміхається. Його очі блищать тим самим азартом «господаря життя», який раніше мене так захоплював, а зараз чомусь напружує.

– А знаєте що? До біса цей офіціоз! – раптом вигукує Семен, скидаючи з себе піджак прямо на палубу. – Хто останній у воду, той невдаха!

Його ідея миттєво викликає схвалення серед друзів, уже добряче підігрітих алкоголем. Дівчата, підхоплені загальним поривом, зі сміхом скидають босоніжки, а хлопці на ходу позбуваються одягу. За мить вечірнє повітря розрізають гучні сплески, а за ними здіймаються фонтани бризок, що в променях призахідного сонця виблискують, наче розсипане золото.

– Дивіться, як треба! – вигукує хтось із них, і з розгону робить ідеальне сальто, зникаючи у темній глибині моря.

Інші наслідують його приклад і вже за мить майже уся компанія опиняється у воді.

– Ніко! – вигукує Макар. – Давай до нас! Тут неймовірно!

– Я без купальника! – хитаю головою, усміхаючись.

– Неважливо! – лунає голос когось із хлопців. – Стрибай у білизні!

– Та годі тобі, – додає Люсьєна, яка вже спритно скинула сукню, залишившись у відвертій мереживній білизні. – Не будь занудою, Данилевська. Чи ти боїшся, що татусь дізнається, як ми тут розважаємося і до кінця життя зачинить свою принцесу у високій вежі під замок?

Компанією прокочуються уїдливі смішки. Усі присутні знають про владність мого батька і його залізну дисципліну. Люсьєна теж це знає і навмисно б’є в цю рану, намагаючись виставити мене на посміховисько.

– Я б із радістю, але боюся, що на твоєму тлі мій вихід буде занадто яскравим. Не хочу забирати у тебе твої «п'ять хвилин слави» серед бризок. Тобі цей образ «русалки на вигулі» дуже личить.

Люсьєна на мить застигає з відкритим ротом. Її обличчя стає червоним, але вона лише зло пирхає і, крутнувши стегнами, демонстративно пірнає за борт.

Я проводжаю її поглядом, відчуваючи, як тремтять пальці. Це маленька перемога, але згадка про батька залишила неприємний осад.

Один за одним усі присутні стають частиною цього водного безумства. На палубі залишилися лише я та Таня, тихоня з нашого потоку. Решта вже верещать у воді, пірнають і з голосним сміхом здіймають фонтани бризок.

Макар виринає з хвиль, відкидаючи мокре волосся назад. Він виглядає неймовірно впевненим, справжнім господарем цієї стихії. Його погляд знаходить мене, і на мить він завмирає, милуючись мною, наче дорогим трофеєм на постаменті.

– Навіть не думай відсидітися, мала! – кричить він.

Макар спритно піднімається по трапу, і вода стікає з його тренованого тіла, залишаючи мокрі сліди на ідеально білому дереві. Він кладе важкі, мокрі долоні мені на талію, залишаючи плями на моїй випускній сукні. Я намагаюся відсторонитися хоча б на сантиметр, відчуваючи, як волога просочується крізь одяг.

– Настав час і тобі відчути цю ніч на повну. Вечірка в розпалі, а ти киснеш тут.

– Я не кисну, Макаре. Не бачу сенсу перетворювати вечір на мокрі перегони в білизні. Мені комфортніше тут, на палубі, – спокійно відповідаю.

– Гаразд. Зрозумів. Тоді ходімо вниз. Я вже бачити не можу цей натовп. Хочу нарешті показати тобі ту «космічну» каюту в дії.

Він штовхає мене в бік сходів, але я впираюся. Голос інтуїції всередині перетворюється на виразне, майже фізичне «ні», яке перехоплює подих.