Розділ 1. Білосніжна мрія

– Неймовірно! Це навіть краще, ніж я собі уявляла! – захоплено вигукує Валерія, завмерши біля початку трапа.

– Ще б пак. Якби ти знала, чого мені це коштувало… Я з батьком тепер ніколи не розрахуюся, – бурчить Семен, неохоче слідуючи за дівчиною.

– Не будь занудою, Сьома, – з посмішкою кидає вона через плече. – Краще ворушися! Я терміново хочу все тут роздивитися!

А подивитися справді є на що. Немов зійшовши з глянцевої обкладинки яхтового журналу, над причалом височіє трипалубна яхта, що виблискує свіжим поліруванням. Її білосніжний корпус відкидає різкі тіні на гладь бірюзової води, а хромовані поручні іскряться в променях полуденного сонця.

Це не просто яхта, а справжній морський палац. Її плавні, аеродинамічні форми свідчать про швидкість, але водночас про розкіш і силу. З корми звисають акуратно згорнуті канати, а на бортах сяють витончено виведені золотими літерами вензелі: «Aurelia».

Я стою трохи осторонь, спостерігаючи за тим, як моя подруга Валерія запекло сперечається з Семеном.

– Все-таки ти мене вмовив, – кажу, намагаючись приховати легке хвилювання.

Макар ліниво поправляє сонцезахисні окуляри, навіть не дивлячись на мене, бо його погляд прикутий до яхти.

– Дивно було б, якби не вмовив. Ти подивись яка краса.

– Вона… занадто велика.

Він коротко сміється і в цьому сміху чути поблажливість до моєї наївності. Макар по-хазяйськи кладе руку мені на талію, притягуючи до себе.

– Це тобі не катамаран для туристів, мала. Це справжня іграшка для тих, хто може собі це дозволити. Тобто для нас.

Він не розсипається в ніжних компліментах і не намагається здаватися романтиком. Він говорить прямо, іноді навіть занадто різко, як і звик у своєму колі. Мені не завжди до вподоби така прямолінійність, але зараз я дозволяю собі не зважати на це.

– Ну, капітане, проведеш мене на борт?

– Звісно, – усміхається він і бере мене за руку.

Ми підходимо ближче до трапа, де все ще запекло сперечаються наші друзі.

– Хоч би перевзулася, чи що, – хмуриться Семен, змірявши поглядом витончені босоніжки Валерії. – На цих підборах ти зараз як посковзнешся і потім…

– Припини, – різко перебиває вона його, вже зробивши перший крок на трап. – Сьогодні у мене свято, тож не псуй мені його своїми нотаціями.

Відчуваю, як палуба ледь помітно хитається під ногами, варто мені ступити на неї. Сонце сліпуче відбивається від лакованих поверхонь, скляних огорож та хромованих деталей. Здається, навіть повітря тут пахне інакше, якимось іншим світом. Свободою.

Під ногами дороге тикове дерево, світле й чисте, немов по ньому ніколи не ступали в брудному взутті. Вздовж бортів розставлені білосніжні шкіряні дивани, що затишно потопають у тіні від тенту. На низьких скляних столиках уже розставлені кришталеві келихи з шампанським та вази з екзотичними фруктами, які розрізані так філігранно, що нагадують квіти.

Повітря тут просякнуте ароматом дорогого парфуму, свіжості та грошей. Це специфічний запах успіху, до якого я ніяк не можу звикнути.

З колонок, що приховані десь у панелях, ллється розслаблений дип-хаус, який змішується з криками чайок і плескотом хвиль об корпус.

– Все роздивилася? Подобається? – Макар підходить ззаду і його важка рука лягає мені на плече.

– Вражає, – відповідаю, обережно проводячи пальцями по ідеально гладкому поручню. – Я очікувала чогось меншого і значно скромнішого.

– Це випускний, мала, – усміхається він і в його очах спалахує звичний азарт господаря життя. – Таке буває раз у житті. Ми заслужили на найкраще.

– Хтось точно на це заслужив, – посміхаюся, кивнувши у бік наших друзів, які вже фотографуються, розмахуючи келихами з ігристим.

На верхній палубі гучно грає музика. Важкі баси ритмічно відбиваються прямо в грудях, а у повітрі змішуються аромати полуниці, дині та дорогого алкоголю. Я стою трохи осторонь, потягуючи маленькими ковтками шампанське і спостерігаю за друзями. Валерія змахує шовковою хусткою над головою, закрутившись у шаленому танці. Її тонка сукня несамовито майорить на вітрі, оголюючи стрункі ноги. Поруч, намагаючись впіймати ритм, пританцьовує Семен. Він із кумедною серйозністю грає роль галантного джентльмена, кружляючи навколо дівчат і підливаючи їм у келихи «ідеально охолоджене шампанське».

– Досить на них витріщатись, – до мене раптом підходить Макар і, схопивши за руку, тягне у бік. – Хочеш справжній ексклюзив? Ходімо, я покажу тобі каюту. Там дуже круто, а ще ліжко просто космічне.

Я на мить завмираю, бо знаю цей погляд. Він не каюту хоче показати і точно не дизайн інтер’єру. Якщо ми зараз спустимося вниз, я пропущу весь вечір, а мені б цього не хотілося.

– Ти хочеш показати мені ліжко вже в першу хвилину на борту? – намагаюся перевести все у жарт і обережно вивільняю руку.

– Ти що, злякалася? – Макар усміхається з тією самою зухвалою іскоркою, від якої я колись втратила голову.

– Ні, але я хочу свята, – м’яко відповідаю, роблячи крок до борту, де музика лунає найгучніше. – Це наш випускний! Я хочу танцювати, пити шампанське з подругами і бачити море, а не стелю каюти. Давай спочатку хоча б щось поїмо. Я страшенно зголодніла.