Кохана, відпусти

Здається, я помер. Не те щоб ця думка якось бентежила мене; не сказати також, що у свої сорок я не думав про смерть. Але раптовість цього відкриття і відсутність будь-яких пов’язаних із цим відчуттів здавалися дивними.

Відсутність болю чи переляку. Відсутність здивування. Урешті все видається природним і закономірним.

У кімнаті перебувають люди. Це статечно вбрані чоловіки, більшість із яких старші за мене. Вони мерці, я це знаю. У центрі кімнати стоїть старе крісло. У ньому, закинувши ногу на ногу, сидить літній джентльмен у дорогому класичному костюмі й, здається, з тростиною. Його обличчя й руки мають землистий, майже чорний колір із відтінком синяви, проте очі неприродно ясні, із зеленувато-коричневими райдужками. Охайна зачіска ховається під високим капелюхом, а радше — під циліндром.

— Викинь.

— Хто ви?

— Ті, хто бачить тебе таким, яким ти є.

— Ви померли.

— Авжеж, ми померли, бо це ти помер.

— То хто ви є? Моя підсвідомість?

— Несуттєво. Це все лише слова. Але ти маєш відпустити себе, своє «Я».

— А ви?

— А нас немає. Нас ніколи не існувало. Але ми завжди були. Скрізь…

Здається, я розумію. Але…

Кохана!

Я відчуваю провину. Так, я зрадив тебе, кохана, адже пішов без дозволу й навіть без попередження. Ти завжди чекала на мене, коли мене не було вдома, і з радістю зустрічала, коли я повертався. Ти робила мені приємні сюрпризи, готувала мої улюблені страви, пестила мене. Ти кохаєш мене понад усе й хочеш, щоб я залишався з тобою. А я пішов усупереч усім твоїм мріям «разом жити до старості й померти в один день». Я залишив тебе одну.

Вибач, люба, я не планував цього.

Дивно: я ніби помер, але ми все ще разом. Ти обхопила мене ззаду руками за тулуб: «Не відпущу!» А я тим часом пливу. Ми пливемо…

І ось під стелею загорілася лампа: старий плафон із каламутним, забрудненим склом. Тьмяне світло розлилося по приміщенню, освітило такі ж брудні стіни, вкриті зеленавими кахлями. Я вже не здатен оцінювати побачене чи ставитися до нього суб’єктивно. Я не можу критично поставитися до твоїх дій навіть тоді, коли ти обрала такий тернистий шлях самобичування — шлях спокути, який насправді ніяк не пов’язаний із моєю смертю і навряд чи веде до зцілення.

Я не маю емоцій. Та я наповнений любов’ю, яка переливається через край, бо я і є сама Любов. І так, я кохаю тебе, люба, кохаю як ніколи досі. Не так, як чоловік може кохати жінку. Моя любов чиста, без напливів думок, стереотипів, настрою, гендерних особливостей, буття. Я люблю тебе без усього зайвого, без усього, що лише гальмувало й викривляло чистий потік цього Абсолюту.

І я люблю твій тернистий шлях не тому, що він хороший чи поганий, а тому, що він є, бо це — також прояв любові. Колись ти обов’язково це пізнаєш, але не тепер…

…А тепер на підлогу впали короткі брудні матраци, кожен завбільшки з невелику пласку квадратну подушку. А ще на підлогу впали скручені різнобарвні пластикові трубки. Матраци вже давно у вжитку: вони місцями порвані, деякі навмисно прорвані наскрізь; на них — давні розводи крові та фекалій. І ось ти та інші жінки, які опинилися в подібній ситуації, вже розібрали свої знаряддя й узялися до брудної роботи.

Вода, вочевидь, дуже холодна. Десятки її літрів протікають крізь мене, вимивають непотрібні рештки з кишківника, виводять сторонні рідини назовні та виливаються брудним потоком знизу, біля матраца, на який верхньою частиною сідниць спирається моє тіло. Бризки води відскакують від бетонної підлоги й забризкують твої ноги.

Моє тіло в тьмяному освітленні здається брудним. Ти раз за разом проводиш по ньому мачулкою та змиваєш бруд водою, але я не відчуваю ані води, ані холоду. Між краном і вставленою в нього трубкою раз у раз виривається струмінь води, який забризкує твої руки, обличчя й груди. Намоклий одяг прилипає до тіла. У приміщенні має бути вогко й холодно. Ти, мабуть, замерзла, але продовжуєш ті самі маніпуляції без огиди чи збентеження. У твоїх діях є щось дуже особисте, інтимне, потаємне.

Але, люба, ти мариш.

І ти весь час згадуєш минуле. І краєш собі серце жалем і жалобою. Ти кажеш: «Ні!..»

Але, мила моя, це лише сон.

Я хочу зарадити тобі, якось пом’якшити твій біль. Ти, обхопивши мене збоку за пояс, намагаєшся залишити мене у своєму сні. І — овва! — я вчуся ходити! Я щосили намагаюся триматися поруч із тобою. Я майже стою…

Але вибач, кохана: я не відчуваю ніг, не відчуваю спини, не відчуваю рук… Я більше не здатен відчувати своє тіло чи якось керувати ним. Ти уявила, що зможеш усе повернути, і я, захоплений твоєю уявою, сам прийняв цю гру. Але ми обоє спимо, і я нарешті мушу прокинутися. Моє вимите тіло пахне миром, але поглянь: воно темніє. Мені дедалі важче ототожнювати себе з ним. Мені треба прокинутися.

Треба усвідомити…

Чи, може, згадати?

Тлін…

Кохана, відпусти.

* * *

Сподобалася новела?

Запрошую на мій офіційний сайт!
👉 https://romansharko.com.ua/

На сайті ви знайдете інші мої твори та колекцію художнього різьблення по дереву.