Глава 5. Остання зустріч

Коли повернувся додому, зрозумів, що не можу заспокоїти серце. Спогади про вчорашнє не вщухають і я кожну хвилинку повертаюсь до того моменту, коли ми стояли і просто обіймались. Все таки тоді я був правий, її обійми дійсно теплі та ніжні. Коли її обіймаю, серце завмирає в очікуванні, поки тепло розливається по всьому тілу. Не хочеться порушувати ці обійми і цей момент, коли ми тільки вдвох. Поруч з нею час завжди зупиняється, а все навколо наче затихає, дозволяючи насолодитись миттю. 

От і як тепер прибрати цю щасливу посмішку з обличчя? Я так не посміхався ще жоден раз в житті, але мені так подобаються ці відчуття. І я безмежно радий, що наші почуття взаємні. Що може бути краще?

- Кхм... - почулось раптом за спиною.

- Ти щось казав? – спитав, розвернувшись і подивився на зберігача, який сидів на столі.

- І так, і ні. - промовив він, уважно дивлячись в мій бік. І що йому треба?

- Я точно чув якийсь звук, але якщо ти нічого не казав, то я продовжу мити посуд. - вже майже розвернувся до нього спиною, як він продовжив.

- Взагалі-то нам треба серйозно поговорити.

- Чого це раптом? - запитав і вимкнув воду, сів на стілець. - Мені щось не подобається оця твоя інтонація.  

- Давай краще пригадаймо нашу першу зустріч. Пам'ятаєш, що я тобі тоді казав? – він говорив спокійно, мені в якийсь час здалось, що він щось обдумує, або зважує. В будь-якому випадку ніколи не любив цю фразу «треба серйозно поговорити». Хто б її не казав, нічого хорошого з цього не виходить.

- Так.... - промовив, задумавшись. - Ти казав за здібності... за талісман... – почав згадувати, але хто там. За стільки років ці спогади стерлись настільки, що тоді в бібліотеці я ледве згадав, які в мене є здібності. Не говорячи вже про те, що він там мені казав десять років тому.

- Добре, я тобі нагадаю. – Затвердив, коли зрозумів, що я нічого не пам’ятаю. Потім зістрибнув зі столу і, застиг в повітрі, провів лапою. Після цього його руху ми опинились в лісі. 

Ох ти ж! Це ж той самий ліс і той самий берег, де я тоді знайшов його талісман. Я озирнувся. Всі моменти, що відбувались поряд з квіткою ми бачили зі сторони і з дуже великої відстані, але чули кожне слово. Ніколи не перестануть дивувати здібності Віара.

- Поясню, щоб потім зайвого не питав. – він на мить подивився в мій бік, а потім перевів погляд на кришталеву квітку. – У кожного зберігача є свої особливі здібності і подорож в часі, одна з них. Повноцінна вона є тільки у головного зберігача, а для всіх інших вона існує з обмеженнями. Загалом всі її можуть використовувати на випадок, коли треба щось пригадати, повернутись в минуле, але тільки з однією умовою…

Він знову замовк і трішки зморщив носа. Не одразу зрозумів, що відбувається, я подивився в той бік, куди дивився Віар і завмер. Це ж я. Але на десять років молодше. І це я так виглядав? Ото так… Ніколи не думав що "до" та "після" настільки відрізняються… Одразу видно коли в мене знайомих мало було... Але це не важливо. Мене муляє, от що він не договорив?

- Так що ти там казав? – вирішив запитати і нарешті дізнатись продовження. Вони надімною знущаються! Кожне слово треба просити.

- Умова така, що ми можемо перенестись у часі рівно до знайомства зі своїм власником. Тобто на цей проміжок часу. – він вказав лапою на землю і знову подивився на мене. – Казочки закінчились, тепер дивись мультик. – посміхаючись, він кивнув в бік квітки. Ну що ж…

Того дня я «втік» з маєтку Вакули, щоб прогулятись і трішки провітритись. Точно не пам’ятаю, але здається, ми тоді з ним добряче так посварились. Ми намагались довгий час якось знайти спільну мову, але кожен раз повертались до того, що я клав на його стіл заяву про звільнення, а він її розривав при мені і все починалось спочатку. До речі, якщо вірно все пам’ятаю, то саме після зустрічі з Віаром мені вдалось потоваришувати з Вакулою і ми перестали сваритись через кожне слово. Він виявився не настільки кретином, як я тоді думав. Шкода, що для цього потрібно було п’ять років і зберігач, але добре, що хоча б спільну мову знайшли. 

- Оце так… - промовив я, коли підійшов до кришталю в той день. - Чого я раніше цього не помічав? – запитав сам в себе оглядаючи квітку, яка росла просто посеред  річки і в цей момент наче не звідки мені на голову впав талісман. Точніше тоді я не знав що це, перша моя думка була, що це хтось сміття до урни не доніс, але коли біля мене виникло оце маленьке створіння, на сміття не надто схоже вже було. – Ти що таке? – вигукнув отой ще «зелений» я і зробив крок назад, намагаючись тримати відстань між собою та Віаром.

- Так… Пейші мала рацію, що нас частіше називають «що таке». Добре, що їй з останнім власником пощастило, він до неї «хто» звернувся. – промовляв Віар, поки той я дивився на нього величезними очима і намагався збагнути, де ж то я не ту їжу з’їв і чи дійсно те, що залишилось в холодильнику і на вигляд було їстівне, їсти можна було. Та зберігач швидко відповів на те моє німе питання, за що я йому і досі вдячний. Він дійсно міг якось дізнаватись запитання, які навіть не були сказані. 

- Я поясню. Мене звати – Віар. Я ведмежа, як ти встиг вже побачити і зберігач для цього талісману. – він вказав на мою руку. Коли я перевів погляд, та дрібничка вже повністю з’єдналась з моєю рукою і нагадувала татуювання. 

- Що це таке?! – вигукнув і спробував стряхнути ту «штуку».

- Це мій талісман. Спочатку може здатись, що то хтось нитку до смітника не доніс, але ж такий він є. Попередні не жалілися.

- Добре… - тяжко зітхнув, намагався вирівняти дихання. – Хто ти такий і як це прибрати з руки?

- Як я вже казав, мене звати Віар. Зберігач. – він вклонився і посміхнувшись, продовжив, - А тепер, спеціально для тебе, щоб дурних питань не задавав, експрес курс з історії зберігачів. – він замовк і дивився на мене, оглядаючи з ніг до голови. – І нащо тобі той талісман? – прошепотів. А от тепер через десять років я нарешті дізнався, що тоді не почув! Треба ж таке!