Глава 1. Наша зустріч

Вже минув місяць, як я стежу за нею. Ось вона виходить вранці з пекарні, прямує до бібліотеки, через годину- дві йде до музею, в якому допомагає подрузі, а потім о другій знову повертається до пекарні, а після зачинення - разом з братом повертаються додому. Маршрут легкий, а саме дивне, що він не змінюється взагалі. Як на плівці записаний, не те що в мене. Та не це мене бентежить…

Мене надто сильно тягне до неї. Особливо враховуючи стільки років… Дивовижно. Уявити ніколи не міг такого, що колись я просто не уявлятиму як то не бачити людину довгий час. Хоча минає лише ніч! Я не можу від неї відвести свій погляд, коли вона з’являється перед очима, все інше наче розчиняється і, мені здається, що в ці моменти існує тільки вона та я.

Одного разу, я ледве не врізався в стовбур, коли йшов за нею, бо вся моя увага була сконцентрована на ній... Коханій... Що? Ой ні! Це не добре. Я маю швидко розмежувати це, бо єдине що я б точно не хотів, це вставати між нею та моїм босом. І все ж таки… вона така… неймовірна? Чарівна? Сама найкраща! Так. Я зізнався в цьому собі і що тепер робити? Мої американські гірки навряд чи чудова «партія» для неї.

Та не встиг я це краще обміркувати, як мій телефон, в черговий раз, задзвонив. Я швидко «отямився» і дістав телефон з кишені, поглянув хто мені зараз допоміг не зійти з розуму. Телефонував Панкратій. Давній знайомий… але зараз навіть з ним готовий поговорити, аби тільки тримати розум тверезим, бо, схоже, вперше моє серце так забилось і я наче марю цією дівчиною, хоча і не маю право.

- Алло? – швидко відповів на виклик, поки думки знову не поглинули. – Ти вперше телефонуєш?

- За сьогодні так. – радісно відповідає чоловік, а я прямо відчуваю, що мені довго вислуховувати про те, що я його ігнорую. – А от вчора ти не так вже й охоче хотів відповідати. Я тобі телефонував двадцять вісім разів. Хоч би раз відповів.

- Ти знаєш, що у мене і без тебе є чимало знайомих чиї проблеми я вирішую. Та і робота з особливим графіком 364 на 24. Якщо раптом пам’ять з тобою розпрощалась в цьому питанні.

- Ну от! У тебе  цілий день в році, який ти можеш мені приділити. – невинно відповідає, ігноруючи подальші мої висловлювання.

- І ти гадаєш, що ТИ – спеціально роблю акцент на цьому слові, сподіваючись, що цей «розумний» чоловік все таки складе 2+2 – кращий варіант як провести цей мій єдиний вихідний, коли я не вирішую чиїсь проблеми?

- Так – спочатку питально, а потім затверджуючи промовляє цей пройдисвіт і різко переходить до справ. – Так от. У мого знайомого деякі труднощі виникли.

- Знайомого? – різко перебиваю його. Не вистачало, щоб він ще локшину мені через телефон на вуха клеїв. – Не знав, що ти сам себе вважаєш таким. Давай ближче до суті. В мене зараз часу не має. Казки я в дитинстві наслухався.

- Добре. – протягнув і через пару хвилин мовчання, все таки розповів, - Я тут деякий товар замовив, але він трі-і-ішечки, зовсім-зовсім трішки застряг на митниці. Допоможеш?

Ох… я навіть через телефон ніби бачу ці цуценяткові очі, які він так любить робити. Їй богу, як мале дитя.

- І ти хочеш, щоб я приїхав і забрав товар? – питаю, намагаючись натякнути на всю абсурдність ситуації – Що ти там знову навигадував? Ти ж казав що нелегальним нічим не займаєшся!

- А я і не займаюсь! – крикнув мені у відповідь, а потім почав більш тихо, – Там всілякі речі з бамбуку. Нічого кримінального!

- Всілякі речі не зупиняють на митниці! Кажи що там! А то сам поїдеш до своїх речей. – трішки підвисив тон, щоб до цього … своєрідного людиноподібного, по м’якше не скажеш, нарешті дійшло, але цей - непробивний… і чого я з ним колись познайомився? Треба було тоді пройти повз.

Потерши перенісся, я подивився перед собою. Моя ціль зникла, а я це пропустив. От… цей Панкратій здатен створити проблеми навіть не знаходячись поруч. Добре… сподіваюсь вона там де я думаю і де вона має бути за розкладом. А з цим… з цим я потім розберусь.

- Слухай. – почав вже більш спокійно, намагаючись швидко завершити розмову, – У мене немає часу зараз з’ясовувати в яку халепу ти знов встряв, але прошу або сказати правду, або шукати іншого. На мені немає наліпки «Дурень».

- Я… я сам заберу її. Дякую. Бувай. – він проторохтів і швидко відключився, а я не став сперечатись. Мені не до нього. Хоч би тільки ні в які розбірки не вліз зі своєю здібністю знаходити пригоди.

Тяжко зітхнув, я подивився на небо. Чисте, не єдиної хмаринки. Таке рідко зустрінеш взимку, але зараз це доречно. Заспокоює. Особливо коли чуєш знову і знову піліньк-піліньк з цієї скриньки Пандори. Але не має часу, я маю впевнитись, що з нею все гаразд. Тому наважуюсь підійти ближче. Сподіваюсь, все пройде чудово.

Вона має бути в бібліотеці. Я підходжу ближче до сходинок і в моїй пам’яті одразу з’являються спогади, як вона тут підіймається. Так легко йде наче не торкаючись землі, відчиняє двері і ховається за ними, на останок глянувши через плече, ніби відчуваючи, що я поруч.

Струснув головою і відігнавши непотрібні думки, я швидко підіймаюсь сходами. Відчинив двері, проходжу в середину і одразу оглядаюсь. Ніколи не любив ходити в цю бібліотеку аби не зустрітись з її "мешканкою", але зараз це єдине місце, де я можу бути ближче до дівча… тобто де я можу знайти її! Ох вже ці думки. Потрібно зібратись! Давай, Юстин! Ти зможеш! Дорослий хлопець. Але... Хоч трішечки. Відчути це ще раз. Можливо ж, чи ні?

От і вона. Я бачу її і серце завмирає. Дивлюсь на неї, намагаюсь запам’ятати якомога більше деталей, просто щоб хоча б в думках бачити її поряд. Бачити її хоча б так. Тільки обережно, Юстин. Ти не маєш до неї наближатись. Але, якщо тільки трішки, то можна?

- Добрий день, пані Зоряна. – вона взяла декілька книжок і підійшла до… ох і чому саме її зміна сьогодні? – Сьогодні відкрита друга кімната? – спитала вона своїм ніжним голосом, від якого мені навіть тепліше стало. І як їй це тільки вдається?