3

– Ну, після того басейну вони мене перевели у звичайну каюту, – продовжував Толя, підбадьорений тим, що Галя його ще не виставила з хати. – Кімната як кімната: ліжко, замість дверей –  якась фігня прозора, типу силового поля, чи шо, і вентиляція згори так приємно гуде...

– І шо ти там вчудив? – підозріло звузила очі Галя.

– Чого зразу вчудив?! Просто ноги після тих гаражів і басейну впріли, носки мокрі! Я їх зняв, покрутив у руках... Ну куди їх діти? Не на підлогу ж кидати, там же все стерильне! Подивився я на той вентиляційний блок — а з нього таке тепле повітря дме! Ну я й засунув свої шкарпетки прямо туди між пластинами, шоб просохли.

Галя аж за голову схопилася: 

– Толя! Ти засунув свої носки у вентилятора?!

– А шо?! Я ж не знав, шо це в них головна система постачання кислорода! – виправдовувався чоловік, розвівши руками. – Короче, через п’ять минут на всьому кораблі заблимала червона тривога, ввімкнулася сирена, а з динаміків якийсь гуманоїдний голос почав панічно шось верещати!

– Ой, люди добрі... – зітхнула Галя, закривши обличчя долонею. – Бідні гемадроїди...

– Гуманоїди, Галю… Та ти слухай далі! Прибігає їхній капітан у прозрачному скафандрі. Хапає ті мої носки щипцями і викидає їх прямо у відкритий космос через шлюз! А сам стоїть, бідний, тримається за серце – чи шо там у нього замість нього – і дихає так важко-важко...

– Ну а ти шо?

– А шо я? Я кажу: “Чувак, ти чого психуєш? Вони б до ранку висохли, я б їх знову надів!”. А він на мене так подивився... Ну, знаєш, як ти на мене дивишся, коли я з гаражів вертаюся.

– Як це вони тебе після цього не викинули у того шлюза після носків твоїх вонючих?! – здивувалася дружина.

– Та вони ж вчені! Хотіли ще наостанок мій раціон вивчити і як мій організм засвоює їхню космічну їжу... Оце була їхня найбільша ошибка, Галю!