Розділ 42

─ О, я так радий, що ви з'явилися, ─ радо зустрічає гостей Гіллаган. ─ Якраз встигаєте стати свідками мого чудесного воскресіння, так, мила?

На останніх словах він мене злегка струшує, даючи зрозуміти, що звертається до мене.

Я бачу очі Кіана. У них справжнісінький страх за мене і тривога. Сама я теж боюся. Боюся за нього, особливо після останніх слів мумії. Набагато більше ніж за себе. Якщо Гіллаган вирішить вселитися в тіло Кіана...

Цього допустити я не можу.

Та й взагалі не можу допустити, щоб він в будь-кого вселився.

Тільки ось, єдина, хто може йому допомогти отримати нове тіло, це ─ я. Проте якщо мене не стане…

У всякому разі Кіан знає ще один спосіб, як навіки позбутися нахабного умертвіння і без допомоги Азері Анем. А головне зараз вирватися з огидних лещат, якими нещадно стискає Гіллаган. А далі… Далі, думаю, я вже знаю, що варто зробити…

Давай, Аліна, ти зможеш! Треба лишень удати, що зомліла. Закочую очі і обм'якаю, відчуваючи легкий хрускіт в шийних хребцях. Бідолашні отримали в навантаження тяжкість всього мого тіла. Хех, остеохондроз не дрімає.

Гіллаган теж це чує і напружує руку, якою охопив мою талію. Так, Азері Анем без голови йому теж не потрібна. Старанно прикидаюся ганчірочкою.

─ Що ти з нею зробив? ─ гарчить Кіан.

Я буквально шкірою відчуваю його лють. Покійний, здається, також.

─ Стій на місці! Вона просто знепритомніла, ─ спокійно відповідає Гіллаган. ─ А ось якщо ти підійдеш ближче, то вона втратить життя? Кидай меч на землю!

Я чую, як із дзвоном падає на кам'яну підлогу важкий двуручник.

─ І Мелінду тримай біля себе, ─  додає покійник. ─ Я прекрасно знаю, на що ця жінка здатна.

Похмурий і роздратований тон, яким він говорить, мене чомусь несказанно радує. Невже безсмертний зомбі може якщо й не боятися когось, то, принаймні, остерігатися?

─ Я зробив усе, що ти попросив, ─ каже чоловік. ─ А тепер відпусти її.

Гіллаган гмикає і, підхопивши мене під коліна, перекладає на вівтар біля свого саркофага.

У цей момент найскладніше для мене, продовжувати прикидатися, не видати себе якимось мимовільним рухом.

Намагаюся лежати нерухомо, обережно спостерігаючи з-під вій за противниками. На жаль, божевільний учений занадто близько, і цілком ймовірно, що моя спроба до втечі не увінчається успіхом. Подумки готуюся чекати, скільки буде потрібно, але різкий свист змушує широко розплющити повіки і на власні очі побачити, як клинки, випущені Кіаном, прошивають плече і очну ямку ходячого трупа, змушуючи умертвіння зробити кілька кроків назад і збільшити між нами відстань.

Не гаючи даремно часу, поспішно зістрибую з п'єдесталу. У невеликій ніші вівтаря сховані ритуальні кинджали. Швидко хапаю один з них та кидаюся в найбільш безпечний кут печери. У ньому, впевнена, можна не боятися, що мені завадять здійснити задумане.

Помітивши мою втечу, Гіллаган намагається кинутися за мною, але піднятий чоловіком меч йому заступає дорогу. І в душі, мимоволі, починає зароджуватися слабка надія, що можливо все обійдеться і без моєї жертви.

В склепі панує задушлива тиша. Вони тисне на вуха, відлунює глибоко всередині роз’ятрюючою порожнечею. А потім починають доноситися слабкі, ледь чутні човгання. Проте вони з кожною секундою гучнішають та гучнішають.

Я завмираю, прислухаючись. Кіан теж насторожується, хоча і не перестає загороджувати дорогу Гіллагану, реагуючи на кожен рух, зроблений повсталим трупом. І коли вже немає сумніву, що в усипальницю хтось прямує, у вхідному отворі показується перший, напівзогнилий гість. А за ним і його брати, які спішно оточують некроманта. Покійні, різного ступеня гниття, в майже зотлілому одязі, або замотані в похоронні савани, беззбройні або з мечами у руках, задоволено шкіряться, показуючи великі, неприкриті плоттю, жовті зуби.

─ Невже ти думав, що я не підстрахуюсь? ─ регоче головний мрець і, змахнувши рукою, наказує найближчому скелету кинутися на Кіана.

Відчайдушно зойкаю і відразу ж затискаю рота долонею. Не вистачало ще своїм криком відволікати коханого. Найбільше мені хочеться заплющити очі і не бачити всього цього, але я не в силах відвести погляду.

Від перших нападників чоловік відбивається мечем, але я розумію, що мертвих занадто багато. Йому їх не здолати. Рукоятка кинджала холодить долоню, поколюючи тонкими голочками ритуальної сили. Сильніше стискаю клинок і, зібравшись духом, викрикую:

─ Гіллаган! ─ мій голос луною розноситься під склепінням печери, і прокочується по галереях, привертаючи увагу обох сторін. ─ Припини бійню! Ти нічого цим не доб'єшся. Я все одно не стану цього робити! Гостре лезо направлене точно між ребер і має моментально вразити серце.

─ Айне, що ти робиш? ─ першим реагує чоловік і намагається прорватися до мене, але зомбі оточують його щільною стіною, через яку просто так не проб'єшся.

На зміну одному загиблому в бою скелету, відразу ж стає інший. Нестачі в солдатах у Гіллагана явно не спостерігається. ─ Припини негайно!

─ Ти не посмієш, ─ шипить умертвіння, теж висловлюючи свою незгоду з моїм рішенням. ─ Тоді постраждають всі, хто тобі дорогі.

─ Вони і так постраждають. А в першу чергу мій чоловік, ─ викрикую у відчай і натискаю сильніше на рукоять, відчуваючи, як гострий кінець легко прорізає одяг і доторкається до шкіри.

Ну, Аліна-Айне, давай. Роблю глибокий вдих, а в наступну секунду кинджал відлітає, вибитий з рук Меліндою, про яку всі забули. До мене тут же кидаються два скелети, перегороджуючи дорогу і закриваючи своїми тушами і Кіана, і Гіллагана. Я встигаю тільки побачити, що чоловік чомусь робить розріз на долоні.

Наступного разу, коли мені вдається мигцем виглянути з-за мерзенних скелетів, помічаю, що частина армії мертвих з якоїсь причини перекинулася на бік некроманта, і тепер склеп нагадує поле битви. Кілька понівечених зомбі лежать на Ловарі. Він тихенько та жалібно стогне. Видно йому зараз теж не солодко. Дія отрути посилюється.