Розділ 34

─ Що ти ще хочеш дізнатися, душа з іншого світу? ─ вдоволено блищить очима чоловік.

Я багато чого хочу запитати. Але одне питання найбільше крає моє серце.

Підходжу ближче до ліжка, готуючись почути правду, якою б гіркою вона не була, і відчуваю, як долоня Кіана в мовчазній підтримці відразу накриває моє плече.

─ Джером знав? ─ виштовхую з себе всього два слова і завмираю, навіть не дихаючи, одночасно боячись і прагнучи почути відповідь.

─ Ні. Не знав, ─ хитає головою старець, і в його очах миготить щось схоже на співчуття. ─ Ваша любов, така щира і чиста, була на руку Ліншеху і Ріанон. Адже маніпулювати закоханою молоденькою дівчиною набагато простіше. Як і змусити зробити, все, що вони забажають, в обмін на життя коханого.

Така підступність погано вкладалося в голові. Гаразд ще мене…. Але використовувати в своїх цілях власного сина! Це... це так гидко.

─ А чому ти дивуєшся? Вони хотіли врятувати себе, замок і сина в тому числі, ─ хмикає старий, побачивши моє приголомшення. ─ От би вони здивувалися, дізнавшись про вашу маленьку витівку, яка б сплутала всі плани, правда Айне? ─ хихикає Деглан. ─ Бо підозрюю ─ навіть якщо б вони не померли, то ви б з Джері все одно провернули свій злегка незаконний шлюб, хіба ні?

Байдуже знизую плечима. В даний момент це не те, про що хотілося б думати.

─ А чому ж вони так раптово померли? ─ задає питання чоловік.

І його долоня на моєму плечі злегка напружується.

─ Від чого, від чого ... Від дурості, жадібності і недалекоглядності. Ось від чого, ─ фиркає старий. ─ Батьки Кінлох заповідали Ліншеху, який володів магічними здібностями. А Рорку брат повинен був виплатити половину вартості замка, щоб і у молодшого сина були кошти на придбання власного господарства. Тільки ось Ліншех після смерті батька благополучно "забув" про такий незручний для себе нюанс і приховав від брата волю батьків. Через деякий час Рорк звичайно ж, дізнався правду, адже шила в мішку не сховаєш. І сталося те, що сталося.

─ Значить, все-таки Рорк вбив брата і його дружину? ─ стискає губи чоловік.

─ Рорк, та не зовсім, ─ хмурить брови наш співрозмовник. ─ Розуму та сміливості б не вистачило. Підозрюю, що дух Гіллагана зіграв не останню роль в їх загибелі. На той час він, незважаючи на хитрощі О'Ши, із зусиллям, але міг залишати свою гробницю. І навіть на час опановувати тілом людини. А що може бути більш зручним вмістилищем, ніж брат, охоплений злістю і образою?

І, правда, що? Особливо, коли вдома тебе ще й щодня пиляє дружина за відсутність грошей і втрачений спадок. Рорк і сам був не проти прибрати з дороги підступного Ліншеха.

─ Звідки ви все це знаєте? ─ підозріло оглядаю старого, вишукуючи в ньому ознаки нещирості.

─ Звідти. Забула хто я? Душам мирські справи після смерті не цікаві, та поговорити вони люблять. А я з радістю складаю їм компанію.

─ Але ж сюди їм дорога закрита, ─ здивовано підіймаю брови.

─ Сюди так. Але мені до них ні? ─ посміхається майже беззубим ротом. ─ Втім, якщо захочеш, то й тобі теж. Ми ж їх провідники ... Хоча і по різні боки барикад ... Дати тобі свій особливий відвар, який допомагає з ними побачитись?

─ Моя дружина ніякі відвари пити не буде, ─ відрізає Кіан, знову стаючи між мною і нашим співрозмовником.

─ А чому ви мене називаєте душею іншого світу? ─ визираю із-за плеча чоловіка.

Всі мої спроби вийти наперед, відразу ж присікаються.

─ Я бачу душі. У тебе їх дві, хіба не так? Одна наша, що належить цьому світу, а інша ─ чужа.

─ А що ще ви бачите? ─ допитуюсь, розуміючи, що нам неймовірно пощастило знайти цього самого Деглана і поговорити з ним.

─ Нічого, ─ закриває очі сагерт і зручніше влаштовується на ліжку, всім своїм виглядом показуючи, що розмова закінчена. ─ Дайте мені спокій вже. Я втомився. Спатиму.

Неохоче розвертаюся і йду до виходу, але вже перед самими дверима зупиняюся, не в силах стримати цікавість, хоча і пам'ятаю, що вона згубила кішку.

─ А чому настоятель нам так зрадів, сказавши, що ми перші гості за довгий час?

Театральне хропіння старого переривається від різкого сміху, і він повертається до нас.

─ Хих! ─ вигукує. ─ Таки повірили, безглузді індики. Я вирішив цих пихатих гусей покарати. За що ─ не скажу, це моя особиста справа. Але пригрозив, що духи нікого до них не пустять ─ у мене як раз парочка непереправлених бовталася ─ поки не знайдеться той, хто безперешкодно здолає дорогу. Варто було неприкаяним душам двох відвідувачів налякати, як всі відмовилися їздити ...

─ І що ж духи?

─ А що духи? Відправив я їх відразу ж, як годиться за грань. А що бачили решта дурнів, не знаю. У страху очі великі...

Цікаво, за що ж все-таки помстився Деглан. Так і підмиває далі продовжити допит, але я все ж приборкую недоречне бажання і, нарешті, виходжу з темного приміщення, а за мною і Кіан.

З подивом помічаю, що день вже хилиться до заходу. Невже ми стільки часу провели в гостях у сагерта? Не віриться просто! І нас ніхто не потурбував, навіть обід старому не принесли. Не дуже-то тут за ним дивляться...

─ Як ти? ─ розвертає мене до себе чоловік і, делікатно обхопивши пальцями моє підборіддя, змушує подивитися в очі.

─ Добре, ─ щиро відповідаю, з подивом відчуваючи, що це чистісінька правда.

З душі як ніби прибрали кам'яну плиту, яка стільки часу тиснула, заважала, не давала дихати. Чоловік недовірливо хмурить брови, але я сама щирість.

─ Я планував їхати в Кінлох через Арклоу. Відвідати Мелисанду і Рорка, а тепер не знаю...

─ Чому? ─ здивовано округлюю очі. ─ Якщо це через мене, то не варто. Я готова з ними зустрітися. Раптом ще щось зможемо дізнатися.

Кіан мовчить. Щось обмірковує. А я беру його руку в свої долоні і притискаю до щоки, відчуваючи заспокійливе тепло.

─ Кіан, правда, я хочу з ними поговорити. Я повинна. Зрозумій.

─ Добре. Я подумаю, ─ знайомою фразою відповідає чоловік, цілуючи мене в маківку.