17 глава

   Після приїзду, робот, кинувши речі в кімнату, пішов в парк, де вони з Елінор часто гуляли. Його переповнювали різні емоції радості, суму, щастя. Він написав дівчині повідомлень, що буде чекати її біля алеї. 

  За декілька хвилин він був вже на місці, тай Елінор не запізнилася, прийшла відразу ж після нього.

 – Привіт Елінор. – привітався робот.

 – Привіт. – якось схвильовано промовила дівчина.

 – Елінор, я стільки всього хочу тобі розказати, там зі мною таке сталося, таке. – заторохкотів робот, не знаючи з чого почати свою розповідь. – Ти ж знаєш як я тебе люблю?

 – Знаю.– тихо відповіла дівчина.

 – Я там зустрів одну дівчину, і здається, я їй сподобався, бо коли я про тебе почав розповідати її настрій різко змінився. Мобуть приревнувала. Та нехай ревнує наздоров'я. – захоплено розповідав Ед, – Та вона мені не сподобалась, не хвилюйся. 

 Ці слова комом в горлі дівчини стали. Сльози ледь не лилися по щоках. " Він мене кохає" подумки, сама до себе промовила дівчина. Тут робот зупинився обняв її за талію і... поцілував. Його холодні металеві губи торкнулися її гарячих уст. Дівчина стояла опустивши руки, по її щоках текли сльози. Такі гіркі і солоні до нестями. В один момент вона схаменулася і відштовхнула робота від себе. Вони стояли мовчки, тільки дивилися один на одного незрозумілими поглядами.

 – Пробач мені, мій любий роботе! – сказала дівчина і зірвалася з місця. Вона бігла скільки мала сили, не оглядаючись назад. Робот стояв в шоці. Зараз, на його очах, людина яку він любив до нестями навіть не усвідомлюючи того, просто втекла він нього. Отямившись робот також по біг за нею. Йому бо то так боляче і прикро, тільки та біль була не фізична, а духавна. В грудях щось билося і рвалося на зовні з такою нетямущою силою, що здавалося весь світ йде обертом.

   Коли Ед знайшов її, то був у повному шоці. Вона стояла в обіймах якогось хлопця. Він притуляв її до себе і цілував в голову. Він окликнув дівчину...

 – Елінор...

 – Вибач Ед, я хотіла тобі сказати, вибач...

   Елінор ще щось говорила, але робот уже нічого не чув. Він мовчки розвернувся і пішов. Небо затягнуло хмарами, всі почали метушився і втікати від грози. Еду було байдуже що йшов дощ і по небу гуляли блискавки. Дійшовши до кімнати він дістав свій щоденник і почав писати.

2 квітня.

 "Привіт мій дорогий щоденнику! Спочатку я хотів розповісти про мою подорож, але зараз хочу розказати про свою тяжку долю. Знаєш, друже, коли ти любиш когось, а у відповідь нічого не отримуєш на душі так тоскно стає. А я, я її ж любив..."

   І на цьому обірвався запис робота. Він впав на землю і так і не встав. Спочатку ніхто не помітив, що на роботі не з'являється однин із найкращих робітників, але коли пройшло три дні і він не з'являвся всі почали бити на сполох. Дізнавшись про це Елінор побігла до нього додому. Відстань була чималою, та дівчина пробігла її навіть не зупиняючись. 

  Відкривши двері вона побачила його на підлозі. Сльози потекли рікою. Дівчина підійшла блище і побачила на столі його щоденник. Їй відразу ж кинулися в очі слова " я ж її любив" вона впала на коліна і закричала скільки мала сили. Люди почали ззбігатися на крик дівчини, ніхто не розумів, чому вона плаче через якусь нещасну машину. Да таки по місту ходять мільйони. 

  Хтось відтягнув її на вулицю, та вона вже нічого не розуміла. Приїхала машина і забрала робота на експертизу. Його закинули  в середину як якийсь металобрухт. Тю, так це ж всього лише шматок металу, який умів говорити, ходити, і не міг відчувати якихось людських емоцій. Та тільки не цей робот, так інші були буздушні запрограмовані машини, та тільки не цей робот. 

  На експертизі встановили, що робот припинив працювати тому що змок під дощем, та насправді його серце перестало битися не через це, а через не роздільну любов. 

  Ну от і закінчилася історія цього робота. Можливо це був єдиний у своєму екземплярі робот, можливо будуть ще й інші роботи схожі на цього, але не будить такими як він.

Кінець першої книги.