16 глава

  Почувся скрегіт хвірти, гучно стукнули двері, і в проході з'явилася Лілі. Сьогодні, здавалося роботові, що вона ще гарніша ніж була вчора. Два виворотних колоска були відкинені на перед, губи підфарбовані в рожевий колір, підведені очі і здається лінзи, бо колір очей змінився з жовтих торгових в зеленкуваті, у вухах були сережки дивакуватої форими, легкий сарафан блакитного кольору і білі кеди. Ну справді виглядала вона ефектно, та навіть більш як ефектно – вона виглядала просто феєрично, наче кінозірка осліпила кімнату своєю посмішкою.

 – Доброго ранку друже. – привіталась Лілі

 – Ах Лілі це ти!? Я такий радий тебе бачити. – вискочив з крісла Ед і підійшов до неї, – ддоброг ранку! Ходімо хучіш із цього маєтку, мені тут якось не по собі.

 – Що з тобою? Ти якийсь дивний? Щось сталось? – занепокоєно спитала дівчина.

 – Ходімо,  я по дорозі розповім. – робот візядівчину за руку і потягнув до дверей. 

 – Та добре, добре тільки не тягни.

  Друзі вийшли на вулицю, Лілі замкнула двері бдудинк, хвірту і вони попрямували до вокзалу. Спочатку вони йшли мовчки, але терпінню Лілі прийшов кінець.

 – Слухай Ед, чому ти як опечений вилетів з будинку? Щось сталося?

 – Та не звертай уваги. Просто в тому будинкові мені стало не по собі. 

 – Розкажи, стане легше. – сказала дівчина доторкнувшись до плеча робота.

 – Ну гаразд. Слухай. Ранок в мене почався добре, ну як завжди. Я вийшов на терасу, сів у крісло і насолоджувався світанком. Трохи посидівши я вирішив, до твого приходу, подивитися будинок. Перша кімната яку я відвідав справила на мене дуже дивне враження. Ну спочатку здавалося звичайна кімната, нічого дивного, але коли я почав розглядати картини помітив одну цікаву картину. На ній була зображена дівчинка, років чотирьох. Вона була дуже мила. Але в середині мене щось відбувалося, невідоме, мене охопив якийсь страх, тривога чи що? І я вилетів із кімнати так як і з будинку. Після тієї кімнати всі інші були одноманітні. Потім я піднявся на третій поверх, там була величезна бібліотека і маленький кабінет. На робочому столі я знайшов лист і прочитав його. Це був якийсь прощальний лист, його писав мобуть голова сім'ї яка колись тут жила...

 – Так, ти правий, – перебила Лілі робота, – Це справді лист голови сім'ї. Цю історії переказують як легенду, та ніхто не знає що це правдива історія. А та дівчинка, яку ти бачив на картині є дочкою того хто писав той лист.

 – А знаєш ти мені декого нагадуєш. – сказав робот 

 – І кого ж? – з цікавістю запитала дівчина.

 – На мою подругу Елінор. Ти така ж добра і щира як і вона.

  На обличчі в дівчини зникла усмішка і вона посмурнішала. Тут вона стала, трохи подумала і сказала.

 – Ну що ж ти вже майже на місці. Бувай а мені вже потрібно іти. Щасливої дороги. – сказала Лілі не дуже веселим голосом і пішла в іншу сторону

 – Лілі щось сталось? Чому ти так поспішаєш? – здивовано запитав Ед.

 – Просто згадала про одну незавершену справу. Бувай.

 – Ну бувай. – попрощався Ед і помахав рукою дівчині на прощання та вона не відповіла. Робот не зрозумів що сталося, він хотів зупитити її і запитати що сталося, та вже залишалося мало часу тому він поспішив до вагона. Потяг незабаром рушив і вже за дві години робот був вдома і згадував ту цікаву рудоволосу дівчину.