15 глава

  Ще трохи помилувавжись сходом сонця Ед вирішив погуляти будинком. Так як він був на другому поверсі першим він вирішив його й оглянути. 

  Першою кімнати в яку він зайшов була невеличке спальня. Посередині стояло ліжко, по бокам тумбочки, дві ламки у вигляді квітів. На стінах висіли картини, дуже багато картин. Але одна з яких дуже сподобалась роботові. На ній була зображена біловолоса дівчина років чотирьох. Чисті блакитні очі, мила посмішка заворожували. Біленьке сукенка розвивалась від вітру. Маленькі рученята тримають тендітні ромашку. 

  Біля цієї картини робот простояв нерухомо біля десяти хвилин. В середині його вирували якісь дивні відчуття тривоги чи страху, і як би це дивно не звучало та в нього почалась паніка. Ніби весь світ пішов шкереберть, все прекрасне зникло. Стіни кімнати почали тиснути на нього, стеля ніби почала падати, в панічному стані Ед вибіг з кімнати і швидко закрив двері що ляскіт рознісся всім домом. Він стояв спиною до дверей впираючись руками в стіну, подих переривало, очі виглядали наляканими і розгубленими. Перевівши подих, набравшись сміливості робот пішов оглядати інші кімнати.

   Після тієї спальні, всі кімнати здавалися якимись однаковими, такі ж тумби, столи, ліжка і картини. Потім Ед вирішив піднятися на третій поверх цього маєтку де знаходився кабінет. Так дивно, навіщо виділяти цілий поверх на кабінет, який можна облаштовувати в якійсь комірчині. Та коли робот відкрив двері він впав у ступор. Перед ним постали величезні полиці зж книг, посібників, словників і ще багато літератури. Очі просто розібралися від побаченого. Так це не так кабінет як бібліотека була облаштовувати на третьому поверсі "Елінор мобуть би тут сподобалось, вона так любить книги. Для неї це був би рай. Потрібно буде якось приїхати сюди разом із нею, показати ці чудов місця" подумав робот, але якби він знав що на нього чекає далі. Та зараз не про це. 

  Бібліотека і справді займала майже весь поверх, а сам кабінет був у кутку і займав дуже мало місця. Підійшовши до столу Ед помітив якийсь аркуш паперу, придивившись він помітив що це був лист. Він взяв його у руки і почав читати...

  " Дорогі мої Кларо і Зойї, мої ясні зіроньки, тендітні квіточки як я вас люблю! Моя дорога доню! Коли ти виростеш можливо ти мене зрозумієш, можливо. За ці прекрасні чотири роки я навіть не міг собі уявити що зможу покинути вас з мамою. Вибач, але я був змушений це зробити. Я знаю, коли ти виростеш, ти станеш дуже красивою дівчиною, можливо в тебе з'явиться новий тато та нехай, аби тільки ти була щаслива. І не забувай мене, свого кумедного татуся. Я люблю тебе, доню!

  Кларо! Моя кохана Кларо! Сонце моєї душі пробач мені якщо зможеш. Пробач! Ти знаєш як я тебе кохаю, кохав і буду кохати. Якби не ці обставини, ти знаєш про що я, то я б ніколи вас із Зойї не покинув. Не змусив би вас страждати. Вибач! Коли я вперше побачив тебе, то відразу ж зрозумів що ти так з якою я хочу провести все своє життя. І... доля мені посміхнулася, та не надовго. Я дуже тебе кохаю! Чуєш, Кларо, я кохаю тебе більше за все на світі. Якщо зібрати всі зірки які тільки є у всесвіті, то цього буде мало щоб описати моє кохання до тебе. Будь-те щасливими!

                             З любов'ю Томас"

  Прочитавши ці рядки робота накрила туга. Туга за рідним домом. В той момент йому вже було байдуже на всі ці книги, йому просто хотілося опинитися вдома. Не маючи вже ніякого настрою гуляти далі, робот спустився вниз до вітальні і почав чекати Лілі яка незабаром мала прийти.